Подзвін з-під води - Валентин Миколайович Терлецький

Байдуже пройшовшись уздовж їхніх лотків, Валерія, наче дівчинка, несподівано зірвалася з місця і побігла кудись на протилежний бік вулиці.

– Іди сюди, Антоне! Я знайшла тут чудову старовинну альтанку. Це просто диво якесь! – прокричала вона, заклично махаючи рукою.

Антон приєднався до неї в різьбленій з дерева ажурній альтанці, що вивищувалася серед голих дерев одразу за Андріївською церквою, і поцілував у губи, смакуючи її настояний на кавовому ароматі подих. Потім вони піднялися дерев'яними сходами на тиху засніжену алею, що ховалася між будинками Андріївського узвозу, і довго милувалися красивим видом на біло-зелені київські пагорби, доки над їх головами не затремтіли у сором'язливій вечірній хуртовині жовті ліхтарі. Насолоджуючись затишком і повною відсутністю зазвичай настирливих відвідувачів цього місця, вони мовчки спостерігали, як на Київ опускається глибока зимова нічна тиша.

Як не намагався Антон повірити своїм новим відчуттям, що прорвалися в його душу з чорної непроникної порожнечі, у нього це не виходило. Віра у можливе щастя не з'являлася. Начебто його душа раділа від того, що у них відбулося з Валерією. Але в той же час його гризла зсередини, шматувала та висмоктувала життєві соки безмежна туга за Оксаною, яку він не мав права забувати, та й не бажав цього. Він усвідомлював, що Валерія – це лише тимчасове полегшення, випадкове просвітлення, неймовірна пригода, якої він насправді не прагнув і яка трапилася сама собою. Він не знав, що йому тепер робити далі, як бути з Валерією і куди заведуть їх ці несподівані стосунки.

Своїми сумнівами він вирішив поділитися з Олегом Петровичем. Одразу після новорічних канікул Антон попросив лікаря про зустріч і приїхав до клініки за годину до чергового заняття їхньої групи. Лікар радісно зустрів пацієнта і завів його до свого кабінету. Вислухавши Антона, Олег Петрович дістав з кишені свій незагострений олівець і довго мовчки ходив від стіни до стіни, про щось напружено роздумуючи. Нарешті, він зупинився прямо перед Антоном і похмуро сказав:

– А я ж вас попереджав, пригадуєте? Ви, напевно, тоді погано мене слухали. Але що вже сталося, те сталося. Ясна річ, я не можу якось впливати на ваші з Валерією стосунки, але як ваш лікар я не можу і залишатися осторонь цього. Єдине, що я зараз вам пораджу, – намагайтеся уникати демонстрації ваших стосунків на очах групи. Тобто не потрібно, аби інші пацієнти про це знали. Ви мене розумієте? Добре… Далі ви можете вчиняти, як вам заманеться, але пам'ятайте одне – Валерія дуже ранима жінка, тому вам треба бути з нею вкрай обережним, аби не завдати їй нового болю чи не спровокувати напад ще більш важкої депресії у випадку, якщо ви вирішите припинити ці стосунки. Звичайно, я поки що не буду розмовляти з нею про це, але відтепер я уважніше спостерігатиму за її душевним станом, хочете ви цього чи ні. Домовилися? – Олег Петрович поглянув на Антона і сів поруч з ним.

– Але що ж мені робити далі, лікарю? – благально спитав Антон.

– Вам? Я думав, ви для себе все давно вже вирішили, – Олег Петрович постукав олівцем по відкритій долоні. – Розумієте, радити вам щось конкретне я не можу, проте мені здається, вам не варто форсувати події, а слід дочекатися, поки Валерія сама намагатиметься розставити все по своїх місцях. Не поспішайте з висновками і вчинками, дайте їй можливість також робити якісь кроки назустріч вам, чи від вас, вибачте за відвертість. Витримайте трохи часу, і буде видно, що робити далі. А спершу вам потрібно розібратися у своїх почуттях. Це найголовніше.

– В тому-то й річ, що я не знаю, що коїться зі мною! Не знаю! Не можу я розібратися в собі, не можу! Прошу вас допомогти мені, лікарю!

– Стривайте. Хоч я і ваш лікар, за вас вирішувати такі речі я не маю права. Ви хочете, аби я сказав, як вам діяти далі? Скажу – чекайте і не пришвидшуйте природний розвиток подій. Можливо, те, що я зараз скажу, суперечить офіційній науці, але все ж це дієвий спосіб – слухайте те, що вам підказує серце. Проте не забувайте при цьому думати головою. Ось поки що всі мої поради.

Антон, схопившись за голову, нервово хитався на стільці і бурмотів собі під ніс щось нерозбірливе. Лікар налив йому склянку води і запропонував поступово переміщатися до загального кабінету, бо надходив час збору всієї групи. Антон випив води, струсив головою і голосно видихнув. Лікар, посміхаючись, чекав його у відчинених дверях великої кімнати.

Група вже розсілася по своїх місцях. Стояла лише одна Валерія. Вона хотіла щось сказати. Олег Петрович здивовано подивився на неї і жестом запропонував говорити.

– За цей час наших спільних занять ви всі стали мені майже рідними. Ваша підтримка дуже допомогла мені пережити ці важкі місяці. Я з приємними почуттями згадую всі наші заняття, й особливо ту прогулянку до осіннього лісу, коли ми сиділи серед пожовклого листя і згадували смішні випадки, що траплялися колись з нами… Олегу Петровичу! Вам – особлива подяка за ту турботу і терпіння, якими ви оточили мене ще тоді, коли я вперше потрапила до вас… Мені справді покращало після цих занять, я навіть фізично відчуваю це. Але я більше не можу їх продовжувати. Я вирішила повернутися до батьків у Суми. Назавжди. Моє рішення остаточне, бо я знаю – так мені буде набагато краще. Це моє останнє відвідування групи, я прийшла з вами всіма попрощатися. Дякую за все! До побачення. – І Валерія, зібравши свої речі, попрямувала до виходу.

За нею спочатку вибіг Антон, за ним – лікар. Вони наздогнали її біля старого каштана в дворі клініки і зупинили, ставши на її дорозі.

– Валеріє, що трапилося? – спитав першим лікар. Антон мовчки дивився на неї.

– Ви ж усе щойно чули. Я повертаюся до батьків у Суми. їду вже завтра.

– Чому такий поспіх? Ви навіть