Покарання - Роман Квант

Це мене розлютило до біса і з усієї сили я врізала ногою Борису по яйцям. Він зігнувся в три рази і почав стогнати. Я підвелася з ліжка і схопила пляшку з під коньяку, який він не встиг допити. Гнів, образа, ненависть повністю заволоділи моєю свідомістю. Ліфчик був порваний і звисав з одного плеча. Я скинула його, щоб не заважав і подивилася із люттю на Бориса, який по суті хотів мене зґвалтувати.

— Сука, ти що натворила? Блядь, ти мне по яйцем ударіла! Я тєбя урою!

Вбий його! Вбий цього гада!

Я подумала, що це чергова галюцинація, але потім зрозуміла, що це не випадковість. Чомусь мені захотілося скористатися цією порадою внутрішнього голосу. Напевно, я не бачила іншого виходу із цієї ситуації. З пляшкою в руці я зробила один крок до Бориса, який все ще тримався руками за своє достоїнство із гримасою болі на обличчі. Ноги в мене були ватні, йти по килиму було дуже важко. В голові трохи щось гуділо не зрозуміле.

Борис продовжував стогнати і проклинати мене усякими словами. Не усвідомлюючи, що роблю (чи навпаки дуже добре усвідомлюючи і розуміючи чітко, як ніколи), я розмахнулася і вдарила пляшкою його по голові. Він зойкнув від несподіванки, але чомусь не втратив свідомості і навіть зумів втримати рівновагу. Кров тонесенькою цівкою потекла по голові, капаючи липкою, темно-червоною рідиною на килим. Не думаючи, над можливими наслідками, я стала прислухатись до божевільного голосу своєї хворобливої психіки, На килимі валялось безліч уламків із розбитої пляшки.

Повільно я нагнулася та обережно підняла уламок, щоб самій не порізатися. Мій погляд зупинився на Борисі, який вже почав приходити до тями, але ще погано себе почував. А потім я подивилася знову на смертельну зброю у руках.

Або вбий його зараз, або шкодуй усе подальше життя.

Голос у моїй голові знову дав про себе нагадати. Я наблизилася до чоловіка, який з ненавистю на мене подивився.

— Ти шо задумала, істеричка? — його голос перетворився на суцільне царство панічного страху, який присутній у всіх жертвах.

Я міцніше стиснула кусок гострого, як лезо ножа скла.

Наші погляди зустрілись.

Погляд затравленої жертви, та люті очі божевільної жінки, яка перестала себе контролювати. В ту мить я в його очах прочитала все: страх, відчай, біль, надію, питання та безпорадність.

Я встромила його у горло нещасному Борису.

Він заволав, як навіжений від чого у мене у жилах застила кров. Очі в нього закотилися, налившись крівлею і він важким мішком упав на килим. Кров почала розливатися під ним невеличкою калюжею. Мені довелося відійти назад, щоб не вступити в криваву калюжу смерті. Від побаченого видовища до мене повернувся несамовитий страх, паніка та розуміння жахливого вчинку, за який на мені лежить відповідальність. Завше моральна та психологічна відповідальність, ніж юридична.

Я вбила людину!

Ця думка дуже міцно залізла мені в голову і я не знала, як її позбутися. Але з цього місця треба було забиратися і починати нове життя. Мені стало страшно від усього, а особливо від відчуття того, що хтось таємничий, чужий гість спостерігає за мною і знаходиться в середині мого тіла. Це безглуздо так думати, проте, подібні думки у мене вже виникали. І мені здавалося, що так і є насправді.

Але далі я втрачала над собою контроль, аж поки усе не перетворилося на віртуальну реальність.

Пробудження було несподіваним.

Я дивився навкруги і розумів, що знаходжуся у незнайомому мені місці. Власне, кожного разу, після видіння іншого життя я потрапляв у таємниче місце. І при цьому нічого не пам’ятав. Але де я опинився цього разу і що трапилося до цього?

Я оглянув приміщення, в якому знаходився: білі стіни, ліжко та невеличка тумбочка. Усі предмети інтер’єру нагадували лікарню. Я переконався, що нічого не травмовано і ще більше здивувався своєму находженню тут. Трохи поміркувавши, я дійшов неприємного висновку, що знаходжуся у божевільні.

Двері відчинилися і в палату зайшов не високий чоловік у білому халаті.

— Доброго дня, — привітався він і сів на вільний стілець, який стояв поруч. — Як ви себе почуваєте?

— Паскудно… Що зі мною трапилося? Як я тут опинився? — я намагався усе з’ясувати та отримати відповіді на запитання.

— По-перше, мене звуть Зиновій Іванович Фрейд. Я — психіатр, ваш особистий лікар. А, по-друге я все поясню. Ви опинилися у спеціальному закладі. Ви стали небезпечними для оточуючих і тому довелося вас ізолювати…

Я здивовано дивився на лікаря, нічого не розуміючи. З якого це дива я став небезпечним для суспільства? Від несподіванки я зіскочив з ліжка.

— Що?! Я в психушкі? Як висмієте?! Чого це я повинен знаходитися з даунами та імбецилами?! — кричав я, втрачаючи над собою контроль.

— Сядьте і заспокойтеся! Інакше вас пов’яжуть. Сядьте, кажу вам!

Я слухняно сів на ліжко, стримуючи в собі гнів.

— Ось так вже краще, — лікар уважно на мене дивився. — Невже ви не пам’ятаєте, що сталося?

На це питання я лише потис плечима. Бо і сам не мав гадки, що стало причиною моєї появи тут.

— Ви бігали з ножем і кричали про самогубство. А ще кричали про майбутнє життя, ніби ви станете Долиною. Пригадуєте?

— Нічого такого не було. Ви все вигадали. Я знаходжусь у здоровому глузді. Адекватно на усе реагую… Ви мене с кимось сплутали?

— Отже, ви заперечуєте усе? А відчуття, ніби ви знаходитеся в тілі Долини? Зоряна усе розповіла нам. Це божевілля. Спроба покінчити самогубством остаточно є ознакою шизофренії.

— Ніякої спроби самогубства не було! — я перейшов на крик. — Я завжди контролюю свої вчинки.

Зиновій Фрейд співчутливо на мене подивився.

— Контролюєте себе, як зараз? Остапе,