Покарання - Роман Квант

усьому периметру парка. Ходив повільно, дивлячись на усі боки, сподіваючись побачити вчорашню незнайомку. До мене підходив чоловік, що вважав себе Конаном Дойлом і просив прочитати його чергове творіння. Проте, я не був налаштований розмовляти, тому відмахнувся від нього, пославши на три літери, і продовжив свою повільну прогулянку.

Квіти, що росли на клумбі, розкрили свої пелюстки на зустріч сонячними промінням. Садівник охайно підстригав кущі, а його напарник поливав зелені рослини. Я пройшов повз них один раз. А потім ще раз. І ще.

Але не бачив тої жінки. Наче, вона навмисне не захотіла виходити гуляти. Я став йти повільніше, а коли це набридло, то сів на вільну лавочку та мовчки палив і дивився на всі боки. Проте, знову жодного позитивного результату. Два санітари навіть почали на мене підозріло коситися, думаючи, що я збожеволів і ходжу кругами, знаходячись у полоні королівства безумних, хворобливих фантазій.

Повернувшись назад у палату, я попросив медсестру покликати лікаря, що мене лікує. Той прийшов через годину і відразу запитав про самопочуття. Я пробурмотів щось у відповідь.

— Ви обіцяли поговорити, коли я заспокоюся. Зараз я спокійний, як ніколи, — зауважив я. — Може ви вислухаєте мене?

Я вирішив трохи змінити тактику і поводити себе толерантно, відповідаючи на усі його запитання.

— Я вас уважно слухаю.

Фрейд незворушно сидів, чекаючи мого ходу.

— Зиновію Івановичу, я хотів вас попросити допомогти мені. Вчора я бачив одну жінку, яка здалася схожою на Долину. Може у вас є жінка з таким ім’ям?

— Я спеціально дізнавався, але такої жінки немає.

— Розумієте, може її звуть інакше. Але вона висока, десь метр вісімдесят, брюнетка. Таке довге волосся. Трохи повна за комплекцією. Лікарю, ви впізнаєте когось по такому опису? — спитав я, очікуючи відповіді.

Він поправив на носі окуляри і крізь них на мене подивився. Проте, його погляд не відображав нічого конкретного. Я лише бачив у окулярах відображення виразу розгубленого обличчя, погляд затравлених очей, які нагадували безумця.

— На жаль, ні. Останнім часом до нас поступило кілька жінок. Але одна дуже стара бабка, інша молода і дуже худа. Є ще одна жінка, але вона психічно неврівноважена. Вона хотіла задушити санітара своїми руками, сильно подряпала йому обличчя та шию. Я не зможу її вам показати, бо її не випускають із палати. А до неї ходить лише кілька лікарів.

— Але зробіть виняток. Я відчуваю, що це дуже знайома мені жінка, наполягав я. — Повірте, я нічого не вигадую. Просто хочу переконатися…

— Це не можливо. Навіть близьких родичів до неї не пускають. Може ви хочете поговорити про жінку, яку вчора бачили? Чому вона так сильно вас стривожила? Можете мені це розповісти.

Я нічого не казав. Все одно цей психіатр мені не повірить. Краще мовчати і намагатися виглядати спокійним. Може це допоможе мені швидше звідси виписатися. Чорт, коли Зоряна приїде провідати мене?

— Послухайте, невже ви не бачите, що я при розумі. Адекватно на усе реагую. Навіщо ви мене замкнули?

— Бо ви поводили себе відповідним чином. До речі, сьогодні ви пройдете кілька психологічних тестів, а потім медичні процедури. Це допоможе правильно встановити діагноз і лікувати вас.

— Діагноз? — здивувався я. — Який ще діагноз? Подзвоніть Пилипу Пшеничному. Він підтвердить, що я знаходився під регресивним гіпнозом і пригадував фрагменти із свого… іншого життя.

— Не знаю, де Пшеничний. Мобілка не відповідає. Шкода, але в цьому питанні я ні чим вам не допоможу, поки він не повернеться сюди. Схоже, це буде тоді, коли він повернеться з наукової експедиції з Тибету.

2

Сказавши ці слова, психіатр вийшов з палати, залишивши мене на одинці із своїми неприємними думками, які почали наповнюватися формою божевілля. Я мовчки дивився на замкнені двері і думав над своїм становищем. Отже, Пилип буде не скоро, а Зоряна лише один раз приходила мене провідувати. Що ж взагалі тут відбувається? Що це за жінка, яка хотіла задушити санітара і поводила себе вкрай агресивно? Невже це та сама незнайомка, яку я ідентифікував, як Долина?

Якщо це так і є, то я повинен обов’язково знайти можливість, щоб побачити її. Повинен бути якийсь розумний вихід. Інакше через деякий час я точно стану розумово відсталим придурком, нічим не відрізняючись від психів, що знаходяться у сусідніх палатах. Але лікар Сергій не вірить мені. Чи він навмисно робить вигляд, ніби не вірить моїм словам, щоб знаходячись тут, я точно став шизофреником? Ні, навіщо йому мене тут замикати? Який сенс в цьому? Я вирішив, наступного разу потребувати від лікаря більш конкретних та правдивих відповідей на свої запитання.

3

Ввечері я виходив у кімнату відпочинку, щоб подивитися телевізор. Деяких душевнохворих я вже не тільки пам’ятав в обличчя, а й знав по іменам та трохи розбирався у їхніх відхиленнях. Що саме не гаразд з тим чи іншим психом виявити було дуже легко. Але в деяких випадках, невідомо було, за що саме людину замкнули у божевільні.

— Остапе, як ти?

Я обернувся і побачив Миколу, який вважав себе інопланетянином, щоб виконати на землі важливу місію.

— Нормально, наче… — відповів я, а сам уважно дивився, щоб помітити вчорашню незнайомку.

Проте, знову її ніде не було. Я вже думав, що та буйна жінка, яку не випускають з палати і є потрібною кандидатурою.

— А я згадав дещо. Мені подали сигнал з Венери і я тепер повинен допомагати людям. Спостерігати за ними і думати, як їм допомогти, — розповідав Микола із таким азартом, що дійсно можна у це повірити, якщо знаходитися біля нього дуже довго.

Я побачив біля виходу з кімнати кількох санітарів. Вони спостерігали за усіма, але на мене частіше дивилися. Чи мені так лише здавалося?

4

Зиновій Фрейд приходив до мене проводити кілька психологічних тестів. За його словами, я повинен самостійно потроху пригадати, що саме відбулося перед тим, як я потрапив сюди. Можливо, він