Покарання - Роман Квант

— Мені це не подобається. Доводиться вірити у містику… О, здається, знайомі місця!

Ми проїхали кількасот метрів і я зупинив «Тойоту». Невеличка лісова галявина була мені дуже знайомою. Ми вийшли з авто і пройшлися трохи в глибину лісу. Повсюди були темні постаті високих дубів та кленів. Але жодної знайомої місцевості. Наче, дерева встигли так швидко виростити, що зайняли усі вільні простори. Насправді, я був упевнений, що це той самий ліс, де я прийшов до тями і водночас, це було зовсім інше місце.

Дерева створювали приємний затишок і схованку від сонця. Сухе листя тріщало у нас під ногами, а десь недалеко кричав ворон. Два рази.

Це не добрий знак.

— Поїхали далі, — сказав я, побачивши запитливе обличчя Зоряни. — Тут ми нічого не знайдемо.

Ми їхали повільніше, щоб розгледіти якісь знайомі об’єкти, місця. Проте, ставало зрозумілим, що це марна справа.

— Чорт, здається, немає сенсу далі їхати. Ми вже і так далеко від’їхали. А Глибоководне за сорок кілометрів від міста. Правда, на карті все-таки його немає… Чорт, але ж я добре пам’ятаю…

— Остапе! Дивися, люди! — вигукнула дівчина.

Дійсно, несподівано перед нами виник базар, переповнений купою люду, який ніби матеріалізувався із паралельного світу. Там стояло декілька машин і біля однієї з них (це був «Ніссан») ми зупинилися. Не змовляючись, ми одночасно вийшли з авто та підійшли до першої пари чоловіка та жінки, що виглядали вкрай кумедно. Він був низьким та дуже повним із чорними вусами, а вона із товстими окулярами на носі, набагато вища за нього та струнка, як вісімнадцятирічна дівчина.

— Перепрошую, — відразу звернувся я до них. — Ви не підкажете, як доїхати до села Глибоководне?

Пауза, що тривала кілька нещасних секунд, здавалася мені вічністю. За цей коротесенький період часу я почав почувати себе в чужій тарілці.

— Глибоководне? — риси обличчя чоловіка при цьому стали одним великим здивуванням. — Ніколи не чув таке село. Може ви переплутали…

— Ні, Глибоководне. Точна назва. Воно повинно знаходитися десь недалеко, — допомогла мені Зоряна, бо я почувався незручно.

— Не знаю… А ви дивилися на карті?

Я хотів сказати, що на мапі немає такого села, а потім вирішив, що недоречно таке говорити. Інакше відпадає сенс у пошуку.

— Миколо, ходімо вже. Нам час готувати вечерю… Вибачте, ми не знаємо такого села. В області його точно немає…

Сказавши ці слова, жінка взяла його під руку і вони разом пішли до велосипедів, що стояли недалеко під деревом. А ми стояли розгублені і мовчки дивилися їм вслід, наче це із-за них не можемо знайти село. Правда, я спитав ще людей п’ять, але усі були однозначні: немає тут такого села. Один чоловік сказав, що ймовірно (він може помилятися), Глибоководне знаходиться в Чернігівській області. Але я був упевнений, що його і там немає. Отже, ми шукаємо не там.

— Треба повертатися. Вечоріє.

— Так, Зоряно, — погодився я, сумно спостерігаючи за повільним заходом сонця. — Знову поразка. Але це село точно існує. В цьому я впевнений.

— Не сумніваюся. Наступного разу все буде інакше.

По дорозі назад, мене не полишали погані відчуття. Я намагався зосередити всю увагу на дорозі, але постійно думав про Долину та загадкове село Глибоководне, яке ніяк не міг знайти. Але такого ж не буває. Я був у тому селі і розмовляв із реальними людьми.

Ці питання не давали мені спокою увесь вечір. Я намагався писати роман, занурившись у світ власних ілюзій, але не міг написати бодай рядок, надавши йому художнього вигляду. Поспілкуватися із Зоряною, чудово провести час, також не виходило.

Я розлютився і вийшов на балкон палити.

А потім напився горілки та пішов спати.

Остапе.

Я прокинувся, бо почув якийсь шепіт. Наче хтось мене кликав. Це вже божевілля. Проте, я встав із ліжка та ввімкнув нічну лампу. Нікого в кімнаті не було окрім мене. Але я відчував невидиму присутність. Я намацав пачку цигарок і збирався йти на кухню, коли, зупинився біля дзеркала.

І тоді я побачив відображення Долини.

Я закричав, як навіжений і побіг на кухню курити. Але все почало плити перед очима. Я впав на підлогу, втративши свідомість.

Я стала почувати себе погано. Особливо останнім часом.

А після тієї жахливої вечірки взагалі не могла заснути. Лежала кілька годин у ліжку, дивлячись у темряву. Потім встала та пішла на кухню курити. Покурила, послухала музику, подивилася трохи телевізор, аж поки не почало світати. Тоді на мене вже найшла втома і я заснула в кріслі із включеним телевізором.

Я міцно спала.

Близько обіду я прокинулася. Настрій в мене був дуже паскудним. Я не виспалася. Холодник був порожнім, а цигарки закінчилися. На додачу, на мене ще накотилася депресія. «Депресняк», як кажуть люди. Я втратила контакт із реальним світом, взагалі нічого не розуміючи, що саме відбувається.

Щоб не провтикати цілий день у хаті, тупо дивлячись у стелю, я сходила в супермаркет за харчами. Вдома я похавала, покурила і трішечки заспокоїлася. Думати про вчорашнє зовсім не хотілося. Уся компанія кудись зникла загадковим чином. Крізь тютюновий дим, що мене оточував, я на все дивилася якось відсторонено, наче це до мене не мало ніякого відношення. Я так курила, аж поки в мене голова не запаморочилася. Нічим було дихати. Тоді, я провітрила кімнату. Врешті решт, треба чимось зайнятися, а не безцільно валятися весь день на дивані.

Але я не знала, чим себе можна було зайняти. Все було нудно, не цікаво і байдуже. Від нудьги та ліні в голову