Землянка - Віктор Семенович Близнюк
— Гарна буде! — прицмокнув хлопець.
Жінки взялися копати рівчак. Яценко наказав дівчатам: «Підносьте каміння», — став укладати сірі головешки. Йому підсобляв білобровий мовчун Ілько. Він справно вистукував молотком, підганяючи камінь до каменя, де траплявся ріжок — викришував, де щілина — закладав дрібними клинцями. Батько підправляв обушком виступи, заливав розчин. Вже намітилось перше муроване коліно. Старий Яценко відійшов убік, не без задоволення окинув роботу. Гукнув до себе Олеся з Вовкою.
— Ану, підставляйте лоби.
Висмикнув з їхніх чубів по волосинці.
— Кладіть волосок під камінь. Та-а-ак, у розчин. Тепер замуруємо. Щоб ваша хата була суха, як порох, — у куточках його очей грали веселі зморщечки. — Скажіть, сини, що в світі наймудріше?
Вовка не довго думав:
— Вождь.
І Лесь за ним:
— Наш дорогий і рідний…
— Вождь вождем, — перебив Яценко, — а дощ дощем. Наймудріша, лобурі, святая земля, яка всіх нас годує, напува й зодягає. Затямте собі. І візьміть по жменці масного чорнозему. Взяли? Сипте у цей зазор. Тож набирайтесь мудрості в школі, як усе живе набирає соку з грудей годівниці-землі…
Жінки з теплими усмішками слідкували за цією процедурою. Затим перейшли до замісу. Підіткали спідниці й одна за одною, розмірено похитуючись, рушили по колу, наче повели неквапливий танок. Під їхніми ногами чвакало й розповзалося гливке руде тісто. Дід Оврам закотив холоші й собі за жінками: «Ех, роздайся, море, жаба лізе! Може, від цьої роботки стухнуть мої колодки», — і дід, оточений молодицями, хотів було піти ще й навприсядки, та заміс як присмоктав його, ледь-ледь витягував Диня обліплені глиною ступаки. Жінки силою виштовхали його, охлялого, з свого кола, щоб не заважав. Дід сів на щебінь, критично обмацав набряклі, м’які, немов перестигла груша, литки, невтішно зітхнув: «Стоптався кінь. Не те що воза, самого себе не тягне. Е-хе-хе-хе!.. Аби чарка та шкварка — де б і сила взялась».
— Нічого, діду, — як могла, заспокоювала Трояниха. — Ось картопля молоденька з’явиться, підтягнемо вас… Краще розкажіть, діду, як ви того в шинельці трусили.
— Та було, хай йому решето, — мовив Диня вдоволено, усміхаючись усім круглим обличчям. — Прийшов, значить до мене чи сповідати, чи гріхи відпускати. І прилип гірше смоли: «Господа бога шанував?» Аякже, отвічаю, з ранку до вечора до землі уклонявся. Як щось роблю, сапаю, або дрова колю, так і поклони б’ю. Накланяєшся, аж поперек тріщить. Тоді він знов до мене: «Говів, душу свою очищав?» Все життя, кажу, говів. І в двадцятому говів, і в тридцять третьому, і в кляту купацію. Так що, кажу, йди під три чорти з своїм говінням, дай мені жменю махорки і щось на зуб. А він, понімаєте, божий-божий, розкрив пельку. А я не люблю, як на мене кричать. Я змалку закричаний. То він на мене гавк, а я хап його за полу. «Яшка, — гукаю, — неси автомат, ми з цим святим по-християнськи побалакаєм». А він як задер шинельку та як рвонув із села, чисто молодий бичок, тільки пилюга встала, — вивершив Диня під загальний регіт жінок.
Та розмова розмовою, а робота роботою. Молодиці ганяли й ганяли по колу, не так швидко, як спочатку, але ж і без передиху. Заміс тужавішав, доводилось часто збризкувати водою, добре й глибоко вимішувати, щоб насподі не осталося сухої глини. Кудимова невістка, худа, як билина, з темним чернечим лицем, мовчазна й покірлива, намагалася не відставати від інших, проте їй було нелегко. До краю напружена, вона відчувала на собі жалісні (їй здавалось — осудливі) погляди, і від того аж мурашки бігли по тілу. Платок зсувався, спідниця перекошувалась, усе йшло не в лад, і вона нервово підсмикувала одежину, не підводила голови, лише зрідка, і то крадькома, зиркала на дочку, що крутилася коло неї.
Надійка підсипала полову. Вітерець задував наперед остюки, дівча смішно віддувалося, стріпувало куценькими русими кісками. «Дивна якась!» — думав Вовка, не зводячи очей з Надійки. Ось уже третій день у них, а не промовила жодного слівця. Такий був Мишко, але ж він просто не чув. А ця ніби чує, ніби й не чує. Все тулиться до матері, ховає в подол гостреньке сполохане личко. Немов боїться людей, боїться їхніх розмов, жартів, сміху, самої присутності когось із чужих. І зараз, втупившись у землю, вона кружляє слідком за матір’ю. Здається, на думці в неї одне: швидше б утекти від гурту й забитися в темний куток.
«Залякали дівчину», — стискається Вовчине серце. Він усе поривається підійти до неї, заговорити — не хватає духу. А тут ще й Олесь. Ба, тягає за нею мішок із половою, улесливо гнеться і щось лепече-лепече… Заяча губа! Надійка відступає, одвертається, а він трусь-трусь за нею.
— Лесь! — не стерпів Вовка. — Піди оно кози перейми. В село наврипились.
Леся наче лозиною стьобнули. Скривився, підшморгнув носом, однак послухав свого ватагу.
Вовка скоріше за лопату, почав підгортати заміс якраз там, де стояла Надійка. Знизу видно було її тоненькі, як дві соломинки, ноги з вичовганими колінцями. Біленьке вицвіле платтячко. Воно тріпотіло на вітрі й віддалялося, віддалялося.
— Надь, — кинув навздогінці Вовка, — ти в який клас підеш?
Тільки полова пурхнула над Вовкою.
— Я в другому вчитимусь, — підступав хлопець. — От згадував, згадував, як пижеться «же» — забув. Знаю, на жука схоже, а скільки тих лапок, не стулю докупи…
Надійка тріпнула льняними кудельками, вперше за всі ці дні ковзнула поверх пастушка розгубленим поглядом. «Які в неї очі! — знітився Вовка. — Великі-великі й голубі, як у нашої Галинки були… Здається, личка нема, сама голубінь… з волоконцями хмар». Нараз легким подихом зігнало хмарини, личко її проясніло:
— А я в четвертий піду, — сказала тихо, немов пишаючись: «От яка я доросла!» — і водночас соромлячись: «То я з виду непоказна».
«В четвертий? Ого! — здивувався Вовка, округливши стиглі свої
