Землянка - Віктор Семенович Близнюк

то народна печаль вилилася в пісню.

Топтали небогу копитами, кололи немовлят багнетами, чавили гніздо її танками. А вона, Україна-чайка, зберегла незатьмарену душу, до гостей гостинну, до людей привітну, чисту й довірливу материнську душу… Мати, матінка, сільська бригадирка. Кожного рада пригорнути, серцем зігріти, останньою крихтою поділитися. Готова всю землю собою заступити, аби тільки лихо не сиротило дітей.

Інгул сховався, зник за червоним горбом, все далі й далі від’їжджала Ольга. І щось невиразне, чи прихований докір самій собі, чи запізніле каяття, бентежило її совість. А вірно вона вчинила, лишивши смуток в Троянівській хаті, що стала їй домівкою? Чим відплатила за добро й ласку? Марусине горе — то горе. Але ще більше воно в Оврама, ще пекучіше в матері. Та, бач, не тікають від людей, не згортаються стручком, як лист на морозі.

А ти, Ольго?

«Втек-ла, втек-ла», — скрекотали втулки.

«Струч-ком, струч-ком», — порипував шкворінь.

«Я писатиму, я ніколи вас, мамо, не забуду», — до щік притискала Ольга холодні квіти.

В макове поле врізався темно-зелений клин. Той, що танком зорали.

— Глянь! — махнув пілоткою Яшка. — Кукурудза як піднялась! Це ж я волочив.

По темному полю — кривулясті рядки зелених пагонів. Кукурудза густа, гніздиться кущами. Випинає до сонця тужаве листя. Але осот і вівсянка забиває, глушить молоденькі стебла.

— Скоро вийдемо на проривку, — сказав Яшка. — Пойняла?

«Зрозуміла, Яшечко, — затулилась маками Ольга. — Всі вийдуть. Матері з дітлахами. Дід Оврам. Тільки мене тут не буде…»

Ольга відсунулась трохи назад. Саме добре. Яшка не бачить її. Сидить понуро, сутулиться по-мужицькому. Про що він думає? Ользі видно його руді неслухняні кучми. Він ще хлопчак, цибатий кумедний Яшечка. Тільки напускає на себе поважного вигляду. А шия тонка, в бурих дитячих родимках. А зіщулить плечі — як той мізинець, в наперсток пролізе. А стягне пояс — вітер зламає. Лиш зростом, кажуть, у батька вдався: гінкий, високий, довгоногий. Але ж…

Яшка повернув голову, наче навмисне: «Яке ще „але ж“? Глянь теперечки на гвардії рядового!» Ні, таки справді було щось у ньому доросле. Насуплені брови, дві ранні складки півколом окреслили сухі зашерхлі губи. І не гладеньке пухке підборіддя, випестоване на білих хлібах, а тверде, огрубіле, з мідяним неголеним дротиком. Гострий, вигнутий ніс суворив його обличчя.

«Суворий… Хіба ж він суворий?» — теплий промінчик зблиснув у її очах. Пригадався Ользі недавній випадок. Прийшов до них Яша, кинув на підлогу клумачок. Мати до мішка — пшениця. Ярова, чиста, як золото, трохи, правда, відгонить цвіллю. «Яшо, де це ти взяв?» — сплеснула мати руками. А він стоїть, взявшись у боки, загадково усміхається: «Знайшов. Спечете коржі та з’їсте, тоді й скажу». Виявляється, пекли коржі того вечора і Яценки, і дід Оврам, і багато криничуватців.

— Яшо… Так де ти пшеницю відкопав? — підсіла Ольга ближче.

— Ай! — відмахнувся хлопець. — Для чого тобі? Ти вже однак не наша…

— Ну скажи, Яшечко. Поїду і не взнаю.

— Їдь собі. Хіба мало дівчат?

— Яшечко… Ти ж добрий, — Ольга притулилась до його плеча, лагідно-лагідно. — Промов словечко.

У хлопця зашарілися смаглі, в дрібних лусках щоки.

— От кицька! — буркнув незлобиво. — 3-під каменю лапкою вигребе. Слухай… Як вигнали Федьку з нори, все крутиться й крутиться в моєму черепку: а що ж Кудим під хрестом закопав?.. Пойняла?

— Яшо… невже? — зімкнула схололі вуста. — І коли ж ти?

— Як смеркло. Взяв лопату й гайда.

— Прямо в землі?

— В труні. Здоровенна, мірок на сто. Повно зерна.

— Вф-ф! — пересмикнуло Ольгу, наче кинули вужа їй за пазуху.

— Знав би — не розказував.

— Та я не з того. За тебе страшно. Вночі… Сам на кладовищі… Ой Яшечко…

Ольга змовкла, заглибилась у себе, уявляючи ту страхітливу картину. А кругом палав-пломенів маками степ, де-не-де схоплювались зелені гривки, з півдня повівав гарячий вітрець. Червоною стрічкою стелився прадавній шлях. Буйволи, що скидалися на мамонтів, тягли допотопну колісницю в сиву безвість віків. І Яшині мислі були такі ж прості й нехитрі, як, можливо, в далекого пращура, що віддавав єдину свою у бозна-які краї. «Ну от поїдеш, Олю. І настане вечір. Куди мені йти-поспішати, з ким звеселити серце? Хто засміється білими зубками, моргне чорним шнурочком, посвітить вушками-сережками? Буде на вулиці день, буде ніч, сорок днів і ночей, а для мене все одно — темінь. Один-одинак у холодному закапелку. Ляж і засни, Яшко. Навіки…»

До гіркоти, до знемоги йому стало жаль себе. Ліг живцем у сиру землю — не менше. «Невже вона така… Ну така, як би це сказати?» — пошастав бідолаха очима. І враз аж застиг — од подиву. «Олю… яка ж бо ти, Олю!» До щоки прилипла макова пелюстка. І губи її — пелюстки. Рожеві, тремтливі, усміхнені. Це йому вона усміхається! З лукавого прищуру —, сяєво. Це йому вона світить! Ось її рука, гаряча вона, з дрожем, ллється-розливається по Яшиному тілу тепло. Це йому вона гріє! Йому, йому, йому, чорт би забрав!!

Буйна, хмільна, бентежна хвиля вдарила Яшу в груди, кинула головою на маки, що лежали в Ольжиному подолі, рука потяглась до неї: «Олю, Оленько!» — вона лякливо зіщулилась, затріпотіла віями: «Що ти, що ти, Яшо?» — і хлопець сам злякався свого пориву. Оглушлива хвиля відринула назад.

— Ет як вищить! — бамкнув, що перше спало на думку, плигнув з підводи, зупинив «моржів». Обійшов фургон, мовби придивляючись до колес, і швидким, непомітним для Ольги рухом висмикнув загвіздок із передньої осі: «Саме час!» (Ще тільки рушав у дорогу, задумав цей хитрий виверт.)

— Що там, Яшо?

— Нічого. Фургон не змастив — скрипить.

Загвіздок у кулаці, кулак у галіфе, однак аж тіло пропікає кляте залізо.

Яшка погнав своїх чорних, стрибнув на ходу в передок. Не сидів, а крутився, як на вогні. І все просував руку за