Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Єдина шибка, як цинкове денце, поволі виринала із дна глибокої темряви. Влягалась, нишкла по кутках відстояна мла. Ранішня сутінь заповнювала землянку.

Вовці здалося, наче хтось шкрябає в двері. Так, так, шкребеться, як миша, і здавлено хлипає.

Заскрипіла кушетка, білим опахалом війнула мати. В сінях — метушня. Жіноче благання:

— Не сахайтеся, не женіть нас, люди… Ох! — снопом звалилось.

— Василино… ти? З дочкою? Що з вами, господи!.. Ольго, поможи!

Вдвох затягли непритомну жінку. «Мамо, мамонько» — дріботіла за нею дівчинка, вчепившись у материн подол. Плечі Василини — на кушетці, тіло її повисло, ноги дістають землі, дрібно вистукують.

— Сину, води!

Вовка зачерпнув повну гільзу води, тицьнув матері, вона хлюпнула жінці в обличчя, силою пхала кухоль у зціплений рот: «Пийте… пийте». Кухоль видзенькував об зуби, вода дзюрками текла за пазуху. Врешті, Василина стріпнулась, відкрила мертвотно-сині повіки:

— Де я?.. А-а-а, Оксана… Втекла я. Надю за руку і до вас городами… дух забило.

— Бідна дитино. Ти вся тремтиш… Одні кісточки… Олю, накрий ряденцем її.

— Заступіться, пожалійте нещасне дитя, — простогнала Василина. — Вони задушать його…

— Василино, скажи, що там у вас?

— О-о-о, не питайте. То страшне пекло, то страшне. Він, Федька, у нас. Він ще з зими ховається…

— А чого ти мовчала? Чого од людей тікала?

— Тікала?.. Ви не знаєте їх, Оксано… Вони ж, як змії, обвились круг душі. Старий з отим божим пройдисвітом сичали: «Цить, занімій, грішниця, бо дитину бог забере…» А малу зачиняли в коморі, голодом морили. То такі, на все вони здатні… Тоді, пам’ятаєте, як приїхав катюга з труною (то він курчат привіз, у кума півсотні виміняв), взяв за горло мене: «Плач, стенай, щоб люди чули…» Душив і коліном під груди: «Плач, сяка-така, сліз тобі жалко?» А Федька виглядав із-за хліву й реготав: «Голоси, голоси, жіночко, побачу, як ти справді за мною побиватимешся…» На мені ж тіла немає, Оксано, одні синці…

«Що ж це робиться, що ж це на світі робиться!» — тіпалась Ольга, і Вовку аж підкидало на стільці. «Ма, не тре… — белькотіла Надійка злякано, — не треба, мамочко, бо вони прийдуть».

— Душогуби… Які недолюдки, ви подумайте! — стемніла бригадирка, притискаючи долоні до гарячої голови. — То, виходить, недарма Яша казав, що Федька і брата свого погубив…

— Все може бути, Оксано. У перші дні, як приповз додому Федька, Кудим приставав до нього: де старший? А той лисом крутився, бубнів, як заведений: мовляв, німці накрили… Не вірю йому. Нічим не погребує. Було, тільки стемніє, вилазить Федька з ями, либиться: кісточки розімну, пострахаю жінок із нагана… А дізнався, що Яшка всякі чутки про нього пускає, скреготнув зубами: «Пришешелю рудого!» Старий на колінах упрошував: «Не зли, не дратуй скажених, бо зловлять…» Щоночі трусився катюга, боявся, що прийдуть за сином. Послухав божого (от злигалися… ворон з вороном!): «Давайте, — каже приблуда, — поховаємо, щоб людям очі одвести…»

Непомітно підкрався ранок, притулив сиву щоку до віконця. Надійка, зігрівшись під рядном, заснула; спала вона сторожко, неспокійно, раз у раз сіпала худеньким плечем, жовтим листочком долоні затуляла тремтливі губи: «Я мовчу… Я ні пари з вуст…»

Василина з болем подивилась на скоцюрблену доньку, немов прощаючись, одвела в сторону очі:

— Оксано, прошу… Було й у тебе ластів’я, такеньке ж. Доглянь її. А я піду… хай розтерзають.

— Ти що, Василино? Що ти балакаєш? Не руш нікуди — чула! Всім миром станемо за тебе. І на старого злодюгу, і на його спільника знайдемо управу. Сідай! — Трояниха обняла за плечі Василину, полою піджака обгорнула її, як хворе дитя, і заговорила з материнським жалем: — Пробач мені, сестро. Все за роботою та за роботою, голови ніколи підвести. А мені б давно пора додивитись, що там у вас. Та прийти з громадою, та за петельки старого, та в спину отого набожного, щоб не дурив горьованих. І ти б не мучилась, не билася б сама, як риба об лід. Пробач, сестро… Знаєш, що я надумала: лишайся у нас. Якось, їй-богу, потіснимось. Ви з дочкою тут, ми з Ольгою на долівці. А там хату поставимо, куток свій буде — з людьми не пропадеш. І ще думка така: може, Кудима зараз не будемо чіпати? Федька побігає бур’янами, побігає, як пес, кендюх спорожнить і знову з голодним язиком на батьків двір. А ми хлопців попросимо, хай підслідкують. Таким прощати гріх. Гріх перед дітьми нашими.

— Як собі хочете, — раптом випалив Вовка, — а я Кудимових кіз не пастиму. І все!

Толока…

З краю в край біжить по селу галаслива дітлашня:

— Гей, на толоку, на толоку збирайтесь!

— Виходьте з хати, беріть лопати!

— У кого сила, тягніть і вила!

— Цебра за ребра, мішки за вершки! Шаровку й трамбовку, діжу для води — давайте сюди!

Коли степовик зачує цей радісний клич, то що б там у нього не було — спішна робота, недопита чарка, недотліла сварка, — кидає все і йде на поміч сусідові, що ставить нову хату. Така споконвічна традиція.

І ось через стільки-то років, після пожежі й розрухи, перша толока в Криничуватому. Та ще й яка знаменита — ставить громада школу.

Вовка раненько вигнав кіз на Бобринецький шлях, але тут, на пагорбі, було вже людно. Прийшла мати з Ольгою, Василина з Надійкою, всі Яценки, і навіть Оврам Диня придибав. Яшка Деркач ізвечора скинув кілька безтарок глини, піску й каменю.

Почали класти фундамент.

Спочатку Денис Яценко намітив лопатою котлован. Робив це майстер без поспіху. Оглянув місцевість хазяйським оком, розмірковуючи,