Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Ось тоді-то Яшка й узнав, що за дивний норов буває в тварин. Як тільки буйволи побачили воду — немов осатаніли: задерли хвости, настовбурчили шерсть і вихром понеслись до Інгулу. З розгону — бовть! — плюхнулись у воду, попливли на глибінь, потонули. Яшка так і скам’янів на березі, од подиву роздерши рота. Нема скотини, пропала. Хоч караул кричи. Зненацька щось плеснуло під мостом. Диви! Моржева пика, одні лише ніздрі виткнулись. Як із міху, шумнуло в дві дірки і знов — під воду. З годину, мабуть, купалися буйволи; не видно, не видно їх, потім котресь виставить свій чавунок, сьорбне повітря і на дно. «Дратуються, мурзаті!» — кип’ятився Яшка. Ждав не діждався, коли самі вилізуть на сушу. «Щоб ви там і остались!» Роздягнувся, дрюком вигнав клятих із холодної купелі.

Ні, не лежало Яшчине серце до «моржів». Хоч незабаром і переконався, що скотина роботяща, таку хуру цупить — дай боже мурим волам; хоч можна було й верхи прокататися (нічого, терпить, не скидає), — однак не те. Візьміть лише причандалля — ярмо, занози, війця. Те рипить, те скрипить, те ламається. А швидкість? Сім раз на батькових збігаєш туди й назад, поки «моржі» доплигають… Що не кажіть, святе діло — кінь. Кров гаряча, ноги бистрі, грива чортом, летиш у степу — душа співає.

Як хрест важкий, ніс Яшка немилу буйволяцьку службу. І не було того дня, щоб не згадував свою Трофейну. З оранжевої води позирало на нього холодне око, немов докоряло: «Не догледів, Яшко, не зберіг…» І жагуча лють закипала в душі: хто ж він, убивця?

Одного разу (було це на сході сонця) до Яшки підбіг Вовка Троян, що гнав мимо кузні своє бородате стадо. Деркач саме припасовував до борони оривок гнилої вірьовки, щоб якось прив’язати війце. Либонь, ту вірьовку хтось давно вивозив у грязюці, бо вузли засохли, затверділи, немов кулаки. Яшка зубами розслаблював їх. Наївся піску, забруднився до вух, а вузли закостеніли, — бери молоток і розплескуй. В цю хвилю й принесло Вовку Трояна.

— Слухай, Яшко, що сьогодні було…

— Кажи, не глухий.

— Та не гризи ті вузли! Слухай…

— Ну? Учепився, як Сірко в халяву.

— Дуже сурйозне…

Яшка плюнув буйволу під ратиці, люто глипнув на Вовку: «Лізе, козолуп, зі своїми теревенями!» Та проковтнув лайку, бо побачив: Вовка чимось стурбований, ба навіть більше — зляканий. Підібрав тонкі губи, нагороїжився, як галченя в сльоту.

— Що в тебе? Слухаю.

— Яшко… У них, слочесті, хтось є… Оце виганяв кіз, а Кудим… Тьху, не так! Значить, Кудим пішов одв’язувать кіз, а я коло сарайчика. Жду. І тут мені припекло, так припекло — ну, танцюй. Я мигцем — за сарайчик. Стою і чую: бу-бу-бу… Думаю, що ж воно бубонить? І де? За стіною? Ні, просто з-під землі по мужському: бу-бу-бу… сердито. І чую другий голос, жіночий. А переді мною Василина (вона, знаєш, якась дикувата) за хлів майнула… Дивлюсь: під стіною купка попелу, рогожина простелена і ворушиться… Я тоді…

— Заглянув?

— Ні, злякався… Як дременув з того місця! Думав, Гавриїл, може. Так ні, сидів приблуда під хатою. Хтось інший ховається…

Деркач витяг жилаву шию, наче ковтком води подавився; прищурені очі його налилися зеленкуватим холодом.

— Н-да-а-а, — сказав Яшка. — Це він. Це той, що полює. Точно!.. Ти нікому не ляпнув?

— Нікому. Мамі треба сказать.

— Ти що? Не смій! Чуєш? Не каламуть людей, хай собі сіють. Я сам зроблю, пойняв? І не зараз, а вночі, як спатиме…

Хоч Вовка й поклявся на солдатську зірку, що, їй же бо, мовчатиме, та Яшка не заспокоївся, проводжав Трояна прищуреним поглядом, аж поки той не погнав за село своє стадо…

Палахкотів вогонь у кабиці, червоні полиски вихоплювали з пітьми то білу Ольжину косинку, то стомлене обличчя матері. Ніч, правда, була ще холодна, але тиха й зоряна, і Трояни готували вечерю надворі, бо світла катма — гас і олія вийшли.

Мати з Ольгою, підсівши до вогню, товкли макуху, щоб заправити суп, Вовка підкидав дровця. Хлопець не прислухався до того, про що гомоніли жінки; він неквапно перегортав жар, слідкував, як згортається човником листя, пахкає — і летять навсібіч метелики, тріпочуть рожевими крильцями, зникають у темному вирі. Вовка думав про своє. Цілий день його лихоманило. Ходив у степу за козами, а перед очима одне: ота купа попелу, що за Кудимовим сараєм, ота рогожина (вона, слочесті, ворушилася!), і притишений голос із-під землі: бу-бу-бу… А потім зустріч із Яшкою, зеленкуватий блиск його очей, страшне попередження: «Ляпнеш комусь — вважатиму зрадником. Сам на сам сквитаюсь, пойняв?»

Увечері, коли Вовка пригнав кози в село, він знов побачив Яшку. Той сидів коло своєї землянки й протирав сукниною автомат. Перед ним лежала пілотка, а в ній — повно патронів. Збоку — смертоносна груша, осколкова граната. Деркач готувався, як солдат до нічної атаки, вдумливо й холоднокровно. Це ще більше налякало Вовку. Ні-ні, Яшка не жартує, Яшка такий, що кинеться в прірву. Але чого не покликав людей, чого обійшов його, Вовку? Хіба справедливо? Хто перший запримітив оту схованку, хто?.. Ще в степу Вовка хотів побігти до матері, все-все розповісти. Але ж… він поклявся. А коли мужчина, коли солдат присягається — амба!

Кров з носа — мовчи!

Вовка боязко повів очима. Зразу ж за кабицею густа чорнота. Немов темна гора обступила їхній двір. Увесь світ закрила вона, лиш над головою брезентова латка неба, таємничий шепіт зірок. Вовка до краю напружував слух. Грізно мовчить гора. Але от-от трісне пітьма, страховинно загуркоче обвал. І тоді буде пізно. «Може, сказать все-таки матері?» — ворухнулася зрадницька думка. А мати й не