Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс

Не набагато виразніший (надто в порівнянні з Ненсі) і характер Рози. Та все ж він справді поетичний, а його сюжетна лінія важлива для автора не тільки як паралель до долі Олівера, але й як контраст до долі Ненсі, чому Діккенс, як свідчить його листування, надавав великої ваги: адже якби не місіс Мейлі, доля Рози могла б стати такою ж, як і в Ненсі, на що остання небезпідставно натякає у своїй розмові з Розою (розд. ХL). Певна індивідуалізація образу Рози відчувається лише в її ставленні до Гаррі: воно ілюструє думку Лесі Українки про те, що лагідні героїні Діккенса мають принаймні почуття людської гідності, яке набагато відділяє їх від ідеалу безсловесної овечки[5].

Найвиразніші й художньо найпереконливіші комічні та ексцентричні персонажі: імпульсивний лікар Лосберн з його в'їдливими зауваженнями на адресу англійського політичного життя і особливо — приятель Браунлоу, впертий буркотун містер Грімвіг, який, на відміну від інших добрих рятівників Олівера, зовсім не схильний так беззастережно вірити в його надзвичайне благородство. Така тверезість психологічно вірогідніша, аніж довірливість Браунлоу, не раз, як він сам визнає, обдуреного тими, на кого він покладався… Та як же радіє Грімвіг, коли його похмурі прогнози щодо Олівера не справджуються! Комізм і ексцентризм позитивних персонажів роману мотивуються тим, що безкорислива й добра людина неодмінно здаватиметься смішною й недоладною в світі егоїстичних буржуазних ділків. Характерно, що серед представників злочинного світу ексцентричні риси притаманні тільки Чарлі, який не зовсім утратив людяність.

Діккенс вірить, що людина від природи добра, вірить у перемогу добра над злом, у можливість справді братерських взаємин між людьми хоча б на такому маленькому острівці людяності, яким стає в розв'язці роману провінційний пасторський будиночок Гаррі Мейлі для всіх його добрих друзів. І скільки втратив би роман у своєму емоційному впливі на читача, якби в ньому не було зворушливих, попри всю їхню сентиментальність, сторінок, де змальовано, як піклуються про Олівера місіс Бедвін (економка в домі Браунлоу) та Роза чи з якою ніжністю ставиться до останньої місіс Мейлі, особливо під час її хвороби. І. Я. Франко, підкреслюючи, наскільки «патетично й поетично» змальовує Діккенс життя, щоб закликати читачів до усунення суспільних пороків, ставить Діккенса в цьому зв'язку поруч із російськими реалістами, а також поруч з Марком Вовчком та Федьковичем![6]

Нерідко відчувається в романі й лірико-гумористична тональність, а найчастіше комізм та гумор переростають у викривально-саркастичну іронію з виразними елементами сатири. Це виявляється насамперед у невідповідності заголовків розділів їхньому змісту, в авторських роздумах про «милосердя» трунаревої дружини до Олівера, про чаювання місіс Корні та Бамбла і, може, найбільше — в авторському коментарі до поведінки Сайксового собаки.

Сила емоційного впливу системи образів роману на читача не просто в їхній загостреній одноплановості, а й у тому, що сутність більшості персонажів чітко розкривається через їхню яскраво індивідуалізовану лексику, костюм і динамічний портрет, у яких — навіть стосовно другорядних постатей твору — завжди вирізняється якась характерологічна деталь.

Після «Олівера Твіста» письменник створює цілу низку широкомасштабних реалістичних романів: «Життя й пригоди Ніколаса Нікклбі» (1839), «Мартін Чезлвіт» (1844), «Домбі й син» (1848), «Давід Копперфілд» (1850), «Холодний дім» (1853), «Тяжкі часи» (1854), «Маленька Дорріт» (1857), «Повість про двоє міст» (1859), «Великі сподівання» (1861), «Наш спільний друг» (1865). Багато з цих творів переважають «Пригоди Олівера Твіста» як своєю зрілою майстерністю, так і важливістю порушених гострих соціальних проблем. Однак «Олівер Твіст» — перший реалістичний роман не лише в творчості Діккенса, а й в усій англійській літературі критичного реалізму XIX століття — і сьогодні не втратив своєї художньої цінності й пізнавального значення. В ньому, як і в наступних творах Чарлза Діккенса, виразно відчувається демократизм великого англійського письменника, звучить його глибока віра в благородство й розум простої людини.

В. БУНІЧ-РЕМІЗОВ

ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА

ПЕРЕДМОВА

Свого часу вважалося, що я допустився великої непристойності, вивівши на сторінках цього твору деяких найогидніших представників злочинного лондонського світу.

Оскільки, працюючи над цією книжкою, я не бачив ніякої причини, чому покидьки суспільства не можуть прислужитися нашому моральному вдосконаленню (коли не дозволяти того, щоб їхня мова вражала наш слух) так само, як і його піна й вершки, я насмілився повірити, що цей самий «свій час», можливо, не означає «повсякчас» або навіть «тривалий час». У мене були вагомі причини йти саме цим шляхом. Я прочитав десятки книжок про злодіїв: хвацькі хлопці (здебільшого приємні в поводженні), бездоганно вдягнені, грошей повні кишені, знаються на конях, тримаються так, наче їм сам чорт не брат, серцеїди, уміють і заспівати, і чарку випити, і в карти чи кості пограти, — одне слово, товариство, гідне справжніх чоловіків. Але я ніколи не зустрічався (окрім як у Хогарта[8]) з жалюгідною дійсністю. Мені здавалося, що змалювати гурт таких злочинців у всій неприкрашеній реальності, показати потворність їхнього морального обличчя, ницість і нікчемність їхнього способу життя, зобразити їх такими, які вони є насправді, — пацюками, які ховаються в найбрудніших закутках життя, і хоч куди вони звернуть свій погляд, скрізь перед ними бовваніє велика чорна шибениця, — мені здавалося, що показати це необхідно і що я зроблю користь суспільству. І я це виконав, наскільки мені стало уміння.

В усіх відомих мені книжках, де виведені такі люди, їх зображено в прикрашеному і спокусливому вигляді. Навіть у «Опері злидарів»[9] життя злодіїв показано так, то їм можна позаздрити, а їхній проводир Макхіт, виступаючи у знадливому блиску своєї влади і завоювавши серце найвродливішої дівчини, єдиної чеснотливої героїні п'єси, викликає у простодушних глядачів таке саме захоплення і бажання його наслідувати, як і кожний джентльмен у червоному мундирі, котрий, за словами Вольтера[10], купив собі право командувати двома-трьома тисячами людей і повести їх на смерть. Запитання Джонсона[11], чи стане хто-небудь злодієм через те, що смертний вирок Макхіту був скасований, здається мені недоречним. Я питаю себе, чи завадить кому-небудь стати злодієм той факт, що Макхіту був ухвалений смертний вирок і що існують Пічем та Локіт; і, згадуючи бурхливе життя капітана, його привабливу зовнішність, блискучі його успіхи і переваги його сильної натури, я ладен запевнити, що жодній людині з подібними нахилами його доля