Пригоди Олівера Твіста - Чарльз Діккенс
Одного ранку, коли Олівер перебував у такому-от чудовому, блаженному стані, містер Гемфілд, сажотрус, простував по головній вулиці містечка, напружено міркуючи про те, як би заплатити за квартиру, бо останнім часом хазяїн напосідав на нього аж надто настирливо. Та хоч як він крутив, хоч як вертів, а виходило, що потрібної суми — п'яти фунтів — йому не зібрати. Плутаючись у цій арифметиці, сповнений відчаю, містер Гемфілд то ламав голову собі, то намагався проломити голову своєму віслюкові. Аж раптом йому впало в око оголошення на воротах робітного дому.
— Тпру-у! — гукнув містер Гемфілд віслюкові.
Віслюк перебував у стані глибокої задуми, розмірковуючи, мабуть, про те, чи дістанеться йому капустяний качан, коли він довезе до місця призначення свій візок з двома мішками сажі. Тому, не дочувши наказу, він дріботів собі далі.
Містер Гемфілд люто вилаяв і осла, і ослячі вуха, і, наздогнавши його, торохнув по голові так, що вона неминуче луснула б, якби не була ослячою. Потім щосили шарпонув за вуздечку, чемно нагадуючи віслюкові, що в нього є хазяїн, завернув його назад і наостанку оперіщив по голові, щоб забити йому памороки аж до свого повернення. Домігшись таким чином свого, містер Гемфілд пішов до воріт читати оголошення.
Біля воріт, заклавши руки за спину, стояв джентльмен у білому жилеті — він саме вийшов з кімнати засідань, де мав нагоду висловити кілька глибокодумних сентенцій. Ставши свідком маленького непорозуміння між сажотрусом і віслюком, він радісно всміхнувся, коли містер Гемфілд підійшов до оголошення, бо відразу зрозумів, що містер Гемфілд — саме той вихователь, якого потребує Олівер Твіст: Прочитавши написане, містер Гемфілд усміхнувся і собі: бо якраз п'яти фунтів йому й бракувало. Що ж до хлопчика, який ішов на додачу, то містер Гемфілд, знаючи, як годують у робітному домі, не сумнівався, що він виявиться недомірком, для якого жоден димар не буде завузький. Тому він іще раз перечитав по складах оголошення від початку до кінця, а тоді, доторкнувшись на знак пошани до своєї хутряної шапки, звернувся до джентльмена в білому жилеті.
— Цей-от хлопчик, сер, якого парафія хоче, гм, віддати в науку… — почав містер Гемфілд.
— Так-так, чоловіче, кажіть сміливіше! — відповів джентльмен у білому жилеті, поблажливо всміхаючись.
— То якби парафія згодилася, щоб він навчився, гм, легкого, приємного ремества у доброго й, гм, поважаного сажотруса, то я б його взяв, бо мені потрібен учень.
— Заходьте, — запросив джентльмен у білому жилеті.
Містер Гемфілд спершу ще раз почастував віслюка по голові й добряче смикнув за вуздечку, аби той не надумав тим часом дати дьору, а тоді подався слідом за джентльменом у білому жилеті до тієї самої кімнати, де Олівер уперше його побачив.
— Це погане ремесло, — мовив містер Лімкінс, коли Гемфілд знову висловив своє бажання.
— Буває, малі сажотруси душаться в димарях, — докинув інший джентльмен.
— Тільки через те, що дехто змочує солому, перше ніж підпалити її в каміні, щоб, гм, хлопець хутчіш вилазив, — пояснив Гемфілд. — Від вогкої соломи диму багато, а вогню ніякого, а самим димом хлопця не викуриш — він просто засинає, бо його хлібом не годуй, дай тільки поспати. Хлопці, вони, гм, дуже ледачі, їх, джентльмени, нічим не проймеш — не викуриш, окрім як добрячим вогнем. До того ж вогонь їм на користь, джентльмени, бо коли вони, бува, часом застрянуть у димарі, досить їм припекти п'яти — і вони звідти кулею вихопляться.
Джентльмена в білому жилеті це пояснення, видно, неабияк насмішило, але погляд містера Лімкінса урвав його веселощі. По тому члени ради почали перемовлятись, але так тихо, що почути можна було тільки слова: «… Зменшаться витрати», «поліпшився б баланс» і «видрукуємо звіт». Але й ці слова можна було розібрати лише завдяки тому, що їх повторювали дуже часто й з притиском.
Нарешті перешепти скінчилися, члени ради урочисто посідали на свої місця, й містер Лімкінс промовив:
— Ми розглянули вашу пропозицію й вирішили, що нам вона не підходить.
— Аж ніяк не підходить, — докинув джентльмен у білому жилеті.
— Зовсім не підходить, — хором додали інші члени ради.
Оскільки репутація містера Гемфілда була трохи підмочена — подейкували, буцімто він замордував трьох чи чотирьох хлопчиків-сажотрусів, — йому спало на думку, що членам ради чомусь заманулося зважити на цю незначну обставину, котра, як на його погляд, зовсім не стосувалася до діла. Взагалі така дріб'язкова прискіпливість була їм не властива, але, не маючи особливої охоти ворушити давні справи, містер Гемфілд пом'яв у руках шапку й повільно рушив до дверей. Зупинившись біля порога, він спитав:
— То ви не віддаєте мені хлопця, джентльмени?
— Ні, — відказав містер Лімкінс. — Ремесло у вас важке, а тому ми вважаємо, що запропонована нами винагорода для вас завелика.
Обличчя містера Гемфілда прояснилося, він швиденько повернувся до столу й спитав:
— Ну, а скільки ж ви даєте? Кажіть! Тільки не треба кривдити бідного чоловіка. Кажіть, скільки?
— Як на мене, то три фунти десять шилінгів вистачить цілком, — сказав містер Лімкінс:
— Оті десять шилінгів — зайві, — втрутився джентльмен у білому жилеті.
— Отакої! — вигукнув Гемфілд. — Покладіть чотири фунти, джентльмени. Покладіть чотири фунти — і ви здихаєтесь його раз і назавжди! Згода?
— Три фунти десять, — твердо повторив містер Лімкінс.
— Отакої! Ну давайте, гм, ні по-вашому, ні по-моєму, — запропонував Гемфілд. — Три фунти п'ятнадцять.
— Не додам ані фартинга, — відрізав містер Лімкінс.
— Кривдите ви мене, джентльмени, ох, кривдите, — нерішуче сказав Гемфілд.
— Ха! Казна-що! — мовив джентльмен у білому жилеті. — Та цього хлопця варто і за спасибі взяти! Забирайте його, не будьте дурнем! Кращого учня вам не знайти. Час від часу пригощайте його дрючком, — це піде йому на користь. А на харчі не дуже витрачайтесь: його у нас не перегодовували, відколи він народився. Ха-ха-ха!
Містер Гемфілд насторожено оглянув обличчя тих, що сиділи за столом, і, помітивши, що вони всміхаються, теж ошкірився.
Угоду було укладено. Містера Бамбла уповноважили того ж таки дня доправити Олівера Твіста разом з документами
