Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Визнати ті кілька років його життя на зламі вісімдесятих і дев’яностих найкращими роками життя означало би погодитися з тим, що нічого кращого в його житті більше не буде. А цього не хотілось.
Коли ж його життя почало втрачати риси справжності? Тоді, коли він утратив Ладу? Чи тоді, коли втратив Україну? А втім, чи втратив? У сучасному глобалізованому світі вітчизни не втрачають. Її інтегрують у всесвітню глобальність. Іноді він зустрічав на міжнародних конгресах своїх давніх знайомих. Деякі з них приїздили з доповідями від України, деякі вже давно числилися за іншими державами.
А поки там що, роки летіли, як навіжені. Кажуть, емігрувати — це заново народитись. Скільки років йому як американцеві? Трохи менше, ніж Мирославу. А що попереду? Круїз на Ґалапагоські острови, куди вони збираються з Дунею на різдвяні канікули? Конференція на Азорських, куди його запросили перекладати, трохи перед тим? У минулому ті часи, коли передчуття майбутніх поїздок викликало в нього неймовірно сильні почуття на межі космічного дрожу. Його українські знайомі, яких він зустрічав по світу (напевне, й на Азорах зустріне когось), ще й досі втрачають розум від далеких доріг. Дороги ніби продовжують життя, яке минає, незалежно від його якості. Вот и жизнь пройдет, как прошли Азорские острова, — писав для нього незабутній, а загалом напівзабутий російський радянський поет, якого дуже полюбляла його мати, певне, й досі полюбляє.
Радянський період російської літератури — то не парафія Дуні. Дуня переймалася російською прозою XIX ст. А гучно цитувати російських поетів, щоб аж шибки дзенькали — то з репертуару його матері. Він уже більше п’яти років не бачив її, вчительки російської літератури в київській школі, нині пенсіонерки, якій він передає через банк деякі гроші. І більше двадцяти років не бере її до уваги, вирішуючи сам, як йому бути в цьому житті. Але рядки з російських поетів, що їх вона натхненно вигукувала, коментуючи ними все, що відбувалось у світі або в їхній родині, й досі гудуть в його голові, доречно й недоречно виринаючи з каламуті минулого.
— Я Русь в тебя вкачала, как насосом! — гучно цитувала мати неоднозначну Марину Цвєтаєву, тицяючи пальцем в сина, і щось у тому таки було.
Віддалитися від Росії, яку в нього вкачала, как насосом його мати, та й не лише мати, а все радянське буття, йому допомогла Україна, яка ввійшла в його життя, як баламутна кохана жінка, з якою, може, й не одружишся, проте будеш сходитися й розлучатися до смерті. Своєї чи її. Так сталося, що в студентські роки, які традиційно вважаються найкращими, в нього не було ні добрих друзів, ні доброї дівчини. Всі гострі відчуття молодих років прийшли до нього трохи згодом, коли почав валитися й розвалився Радянський Союз. У рік закінчення університету він випадково потрапив на вечірку в домі знайомих — і несподівано ввійшов у світ повноцінного буття. Там були хлопці, з якими можна було говорити до ранку і прощатися з почуттям, що так і не наговорилися. Там були гарні дівчата, які не рвалися заміж. Принаймні за першого-ліпшого, як його однокурсниці. І з ними також можна було говорити до ранку, іноді навіть забуваючи, які вони гарні. А втім, з ними можна було поєднувати і те, і те. Він лишився на ніч з дівчиною після найпершої вечірки, і то був початок його національної ініціації. Від тої ночі українська стала для нього мовою кохання. То була не Лада. Дівчина подякувала йому за спільну радість і сказала, що завжди буде з приємністю згадувати ту ніч. Вони й надалі бачились. Повторення не було, бо ж не завжди складається. Але іноді вони обмінювалися жагучими поглядами й лукавими усмішками. Якби таке сталося з котроюсь із його однокурсниць, буквально наступного дня почалися б істерики: немає місячних, і тепер її приб’ють батьки, якщо, звісно, вона не вийде заміж.
Подібні товариства розумних хлопців і модерних дівчат, модерних хлопців і розумних дівчат створювалися й розпадалися в багатомільйонному Києві не одне, і не лише в часи розвалу Союзу, і не лише на ґрунті української мови та українських ідей. Але він потрапив саме до них, і його там прийняли. Чи не вперше українська стала для нього мовою спілкування, а не мовою школи, театральної вистави чи поезії, і це було класно. Можливо, це й відповідало духові часу, бо саме тоді заговорили вголос про те, що в складі СРСР Україна чахла, хиріла, кволіла й ставала дедалі більш непотрібною самим українцям. А зовсім не «розквітала і зоріла», як запопадливо співали добре оплачувані українські радянські поети. Ті самі поети вже починали складати патосні вірші про зміни в суспільстві. Для нього особисто в тому, як він прийняв нові ідеї, не було ніякої кон’юнктури. В українському світі він направду почав відчувати той несподіваний внутрішній лад і ту волю до життя, яких раніше не знав.
Віддавна він писав вірші, не вважаючи себе поетом. Перші рядки в його житті склалися російською. Українською римовані рядки складалися легше, співучіше, з більшим сенсом. Він і зараз іноді може несподівано згадати котрийсь із тих рядків, записаних на задній сторінці блокнота з адресами й телефонами. Він міг наспівати будь-яку мелодію й не сфальшивити, хоча сильного голосу Бог і не дав. Але співати хором, коли голоси друзів могутньо підсилюють твій власний — то було неймовірне почуття. І досі його вуха бережуть те, як ті пісні звучали більше двадцяти років тому.
Його нові друзі не тільки невимушено говорили українською, а й весело іронізували на предмет власного українства. Для жодного з них українська у вузькому сенсі рідною мовою не була, всі свого часу у відповідному віці залопотали російською. Інша справа, українська стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченого мовою добірного товариства. Так, їх таких у столиці України було дуже мало, навіть на хвилі нетривалого патріотичного піднесення тих літ. Але вони не були ізгоями, паріями. Навпаки, вони були якоюсь особливою шляхтою. Хоча й не переймалися своїм біологічним походженням. Вони легко говорили про своїх російських або єврейських дідусів та бабусь, і про батьків
