Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко
І тут несподівано виник із небуття дядько найчесніших правил. Або, згідно з класичним перекладом невмирущого російського роману у віршах, дядько чесний без догани.
3. Дядько чесний без догани— Почитай ось цього листа, — сказала мати і простягла конверта.
— Почитай, що генерал пише, — сказав батько.
То був лист від материного старшого брата, полковника чи підполковника, який задовго до розвалу Союзу вийшов у відставку і купив будинок у якомусь селі, де живе й досі. Євген ледь пам’ятав, як цей дядько гостював у їхньому домі дуже давно, не залишивши ніяких вражень. Хіба що Євгена поклали спати на диванчику на кухні, а його кімнату відвели гостеві. А втім, ні, він, здається, навіть не ночував у них, просто прийшов у гості, зупинявся десь в іншому місці. А також впродовж багатьох років до їхньої поштової скриньки кладуть вітальні листівки від нього і до сімейних свят, і до колишніх радянських.
— А генерал цього разу привітав тебе із днем народження? — спитав батько матір. У батьків із тим дядьком щось було пов’язано, а в нього — абсолютно нічого. І ось тепер йому пропонують прочитати листа від того чоловіка. Себто від «генерала».
— Читай, читай, — каже батько.
Дорогі мої рідні!
Роки йдуть і здоров’я не приносять, тільки навпаки. Вчора перед першою літньою грозою мені було настільки зле, що гадав, отримаєте листа, написаного чужим почерком. Але в нас тут є молодий, але дуже добрий лікар Володя, то він мене повернув із того світу. Тож пишу я вам сам. Ви добре знаєте, що моя дружина померла, коли ще я служив. Дітей Бог не дав. Вдруге я не одружився, хоча й претенденток було багато, бо я маю великий будинок. Більший у нашому селі — тільки в голови колгоспу. Я навіть тепер можу одружитися з будь-якою вдовичкою з нашого села, але якщо не зробив цього п’ятнадцять років тому, то тепер вже не зроблю напевне. У привітанні до травневих свят ви приписали, що Євгеній розлучився й повернувся до вас. То, може, він би приїхав, допоміг мені в останні місяці мого життя? А я відписав би йому свій будинок. По закону він його не успадкує, бо він мені вважається далеким родичем. А по заповіту отримає все. Мій дім, куди ви жодного разу не приїхали погостювати, кам’яний, просторий. Меблі, щоправда, старі, і підлога дуже рипить. Але дім міцний, дах не тече, горище велике, є дуже добрий льох. На території ще є дві комори.
Хоча, звичайно, я не знаю, може, в Євгенія нема можливості їхати до мене, бо в нього робота. Напишіть, як Євгеній не приїде, то я шукатиму інші можливості.
— А туалет в цьому великому домі є? — спитав Євген.
— Поки літо! Це не так і важливо!
— А до зими він не дотягне!
— А може, і є той туалет! Здається, він казав, що є.
— Сауна принаймні є! Він мені колись казав: приїзди, підемо в сауну! — пригадав батько.
— Сауна, здається, робиться в окремому приміщенні, — Євген згадав Літню школу громадянського самоврядування, що її фінансував Державний департамент Сполучених Штатів, яка базувалася в санаторії КПРС під Києвом, де була сауна в окремому будиночку. Добрі були часи!
— У будь-якому випадку їдь! Якщо армійський чоловік написав такого довжелезного листа, це означає, що йому таки зле!
— І без туалету цей дім можна буде продати!
— їдь, поки добра погода! — виспівувала мати.
— їдь, бо раптом вріже дуба! І дім залишиться колгоспу! — тягнув другу партію батько.
— Вам аби вигнати мене з моєї койки! — кричав він батькам.
— Повертайся на койку в дім тещі!
— Гуляй з дитям!
— Купай його!
— Міняй пелюшки!
— Тепер уже памперси! — відгавкувався Євген.
— Тим паче! Вертайся до дитини!
— Там твоє місце!
— Ти ж його визнав! Значить, добре знаєш, що воно твоє!
— То чого ж ти сидиш тут, подалі від дитини?
— І батькам голову морочиш?
— Ми тебе ростили, не кидали ні тещам, ні свекрухам!
— А ти нам спокою не даєш на старості літ!
— А як не хочеш глядіти дитини, то їдь на село.
— Тебе все одно в Києві нічого не тримає, цілими днями сидиш у кав’ярні на Хрещатику!
Те, що його безцінні батьки, які дуже рідко вибиралися в київське середмістя, знали, що він подовгу сидить на високому стільці біля вікна в кав’ярні, яка мала неофіційну назву «Труба», зрідка піднімаючи очі від якоїсь книги, свідчило про те, що Київ є велике село. Справді,
