Російський сюжет - Євгенія Анатоліївна Кононенко

У Києві Євгена направду вже нічого не тримало. Він продовжував числитися в не функціональній установі, куди працівники ходили лише по заробітну платню. Але платити перестали, тож і ходити туди сенсу взагалі не було. А також після розриву з Ладою йому перестало щастити на підробітки, які сипалися були на нього в кількості, більшій, ніж він міг охопити, іноді доводилося ділитися ще з кимось. Певне, більшість роботодавців шукали його за телефоном на Пушкінській. Він непогано робив те, що йому замовляли, але для того не був потрібен унікальний дар. Тож навряд чи замовники шукали б його під землею. Ймовірніше, шукали іншого виконавця.

Та й шляхетне українське товариство потроху реорганізувалося. Ніхто ні з ким не сварився, але в усіх з’явилися справи, важливіші за спільне проведення часу. Хтось знайшов місце інтенсивно заробляти гроші, хтось поїхав за кордон, хтось осів у родині. Мабуть, тої весни тільки в нього знову з’явився той резерв вільної енергії, коли хочеться відвідувати збіговиська, але вже не від надміру молодих сил, а тому що нема куди подітися.

Євген не сподівався отримати спадок від чесного дядька без догани. Загальною темою обговорення в колі їхніх знайомих була одна дівчина, яка взялася доглядати свою самотню вчительку за успадкування її помешкання. Вчителька не вмирала вже три роки, тільки пила кров зі своєї доглядачки, мовляв, та їй зовсім не приділяє уваги, лише чекає її смерті. Отож, нещасна сиділка («сидуха», як жартома охрестили її) вже думає, чи не розірвати їй угоди.

Але Євген таки зібрався на село. Зрештою, чому би ні на що не розраховуючи, не прогулятися за місто в добру погоду? Він був на свинофермі в Америці, куди їх возили на екскурсію, бо спонсором програми «Журналісти громадянського суспільства» виступав саме відомий у тих краях свинар. То чому б не навідатися в українське село, де Євген Самарський ще ніколи не бував? Адже там — джерело української мови й духовності — звісно ж, ці слова він вимовив про себе з іронічною інтонацією, але інших, які означали би щось подібне, він не знайшов, та й не шукав.

Дядько написав, що до села треба їхати електричкою від Києва дві години. Зійти на станції Ірівка — Кобівка. А потім пішки до Ірівки п’ять кілометрів. Можливо, хтось по дорозі підвезе на возі.

Євген вирушив у дорогу без речей. Якщо все саме так, як пише дядько чесний без догани, то вернеться додому за валізою. Той дядько з російської класики дав дуба ще до того, як спадкоємець доїхав. Але спадок молодий гульвіса отримав. А йому ще для цього треба буде засвідчити пошану. І скільки місяців треба буде її засвідчувати? До осені? До зими? Чи, як їхня знайома сидуха, невідомо скільки?

Він зійшов з електрички на потрібній станції. Вкинув до урни на платформі газету «Пан+Пані», яку невідомо для чого купив у каліки в потязі. Разом з ним на платформу вийшла жінка з двома великими кошиками, зв’язаними якоюсь скрученою старою хусткою. Тільки-но він подумав, що треба допомогти жінці підняти її тягар, як вона вправно перекинула кошики через плече, один за спиною, другий спереду, й хутко рушила до розбитих сходинок, які вели від платформи до ледь помітної стежини серед трав. Зусібіч розстилалися квітучі поля, десь на обрії темніли якісь смуги, певне, там був ліс. Ніяких будівель ні ліворуч, ні праворуч від колії не було, тож напис ІРІВКА КОБІВКА на платформі, від якого відпали дві останні літери, являв декорацію до постанови п’єси абсурду.

Жінка з двома кошиками рухалася швидко, вона от-от зникне серед трав. Більш нікого на платформі не було. Її треба було якось затримати, розпитати, де ж та Ірівка, бо більше не буде кого. Наступний потяг прибуде сюди за три години. На Євгена накотилося відчуття вселенської загубленості на порожній станції посеред безкрайої квітучої рівнини — колись один патріот-традиціоналіст старшого віку з відчуттям зверхності пояснював йому, що поле, степ, луки, луг — то абсолютно різні речі, щоб їх добрий українець не має плутати.

— Прерія, пампаси, савана, — продовжив він той семантичний ряд.

А тепер він стоїть невідомо де і не знає, куди йти. Не вертатися ж додому, тоді краще було зовсім не їхати. Та поки він дивиться на металеву дошку з розкладом руху поїздів, пописану непристойними словами, жінка з кошиками зникне, а інша напевне не прийде. Отож треба її наздогнати.

— Пані! Я прошу вибачення!

Жінка йшла собі, не реагуючи на його крики. Очевидно, вона сама ніяк не ідентифікувала себе з «пані». Щось не давало йому звернутися до неї по-київському: «Женщино!» Нараз згадав звертання з якоїсь вистави:

— Жінко добра! Зачекайте!

Жінка обернулась:

— Що тобі, синку?

— А як до Ірівки дістатися?

— Ось ця стежка приведе прямо в Ірівку. Але ти, синку, нею не ходи, бо там дуже росяно. Пройди туди, до того стовпа, бачиш? Там дорога на Ірівку. Ото нею і йди. Коли дійдеш до великого дуба, там повернеш ліворуч. То там уже буде в кого спитати.

Він ступив кілька кроків по стежці, бо не хотів втрачати єдину людину зі свого поля зору. Але його ноги враз стали мокрими, ніби він довго блукав під дощем. І він вирішив, що застереження, мовляв, нею не ходи, бо дуже росяно, має сенс. Тож він вернувся й пішов так, як сказала жінка. Дійшов до стовпа і побачив широкий запилений шлях, який пролягав перпендикулярно до колії. Дивні закони цієї сільської оптики. Якщо дивитись прямо цим шляхом, то можна бачити будиночки з білої цегли з фарбованими дерев’яними верандами, яких зовсім не було видно зі стежини.

— Я в селі, я вперше у житті в українському селі,