Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут

— Мені потрібно з’ясувати. Ти любиш мене як? Коли б  писав книгу, то з усіх перекоханих жінок кому б її присвятив?

— Тобі.

— Тоді я спокійна...

А потім настав травень. Вона стояла на молебні у варшавському костелі. Орган бив по серцю звуками глибин Дністра. Молилася. Хотіла на волю. Позбутися любові хотіла, грішна... Так перелякано, певно, моляться матері перед абортом — чесно зізнаються Богові, що не годні, бо бідні, кинуті, перелякані завтрашнім днем. Флоріана вклонилася перед Ісусом і благала вимкнути серце. Вишкребти з нього життя, що б’ється та б’є. Господь був спокійним — він звик до людської невдячності, що спровадила Його на Голгофу. Діти його просять ласк, а потім здають ті мрії назад — без чека та права на повернення. І вона така сама. Не впоралася. Як після невдалого аборту — більше у неї любові не буде.

День, коли сказала батькам, що йде в монастир, Флоріана пам’ятає досекундно. Ось мама біліє до кольору борошна на столі (ліпила недільні вареники); батько переляканий, ніби мав скочити у прірву...

— Тобі 25. Ти жити маєш, — мама нервово перебирала дзбанки на полицях, ніби за ними ховалися аргументи. Щоб переконати дитину не чинити собі страти, не відпустити.

— Я вирішила обхитрити життя — хочеться піти у Вічність, поки б’ється серце. Без примусу. Це і є моя свобода. Радісна любов стала горем. Усі навколо — перевертні. Я ж стану нареченою Того, хто — назавжди.

Життя у келії не залишить альбому з веселими сюжетами правнукам. Раділа цьому. Флоріана не шкодувала про свій вибір — коли тіло у зашпорі, починає діяти душа.

Постаті у чорних рясах, з темними вельонах на хутряних шапочках — наречені Ісуса. Покинули світ, щоб маячня, тимчасові почуття, які завтра здевальвують, більше їх не турбували. Хотіли вічності. Монастир — штаб-квартира Раю на землі. Де все постійне. Де сім днів на тиждень — розкіш невимовна. Одного б стало. Наприклад, неділі, бо що понеділок, що п'ятниця — однакові, монотонні, закономірні.

Свічки догорали. Жила надія побачити його у храмі теж. Але такі, як він, що мають усе, перед Богом не жебрають. Сюди ходять, мов до адвоката, злидарні... Останніми церкву покинуло подружжя у старомодних куртках. Якесь лихо на двох відмолювали...

Матінка Флоріана поправила чорний вельон — і  вийшла назустріч холодному снігу, такому схожому на її вічність за життя.

Київ, 12 січня 2017 року

Чари Різдвяної вечері… Тато тер мак у макітрі — макогін облизувати не давали, щоб чоловік не був лисим. Ми з мамою ліпили найдрібніші у світі вареники. 12 страв, на столі — свічка. З-за столу ніхто не здоймався, поки не догорить: щоб ніхто в родині не помер. У мене алергія на часник — але на Різдво запивала його узваром не розжовуючи, мов таблетку від застуди. А потім я сідала за фортепіано — і в ре-мажорі, чи ля-мінорі — акомпанувала рідним під колядки “Бог предвічний”, “Во Вифлеємі” і “Нову Радість”…

О. Фреймут

Леся Українка. Святий вечір!

(Образочки)

1

Сім’я сидить за столом, вечеряє, — вже й кутя, й узвар на столі. У хаті так ясно, світло горить якось надзвичайно весело і разом урочисто. Вся сім’я гомонить, кожному хочеться сказати щось радісне, кожний почуває себе щасливим і повним надій, хоч ніхто не знає, чого, власне, сподівається він і чи справдяться його надії… Тая радість перелітає з одного обличчя на друге, мигтить, мов зірниця, в очах, бринить чарочками, лунає в дзвінкому дитячому сміхові. І гомін, і сміх; але не той-то буйний, непевний гомін, коли люди гомонять і сміються надто голосно, щоб заглушити своє горе й сльози, — ні, се гомін спокійний, хоч і веселий. Як любо, урочисто-спокійно лунає те спільне: «Святий вечір!.. Будьмо здорові з Святим вечором!».

2

Пишно убрана кімната; видно, що багаті люди живуть, — а задля свят прибрано той покій ще пишніше. На столі білий, як сніг, обрус, добірні страви й напитки. І тут ясно, і тут урочисто, та веселість не така щира, — мов трохи з примусу говоряться ті веселі речі, не зовсім вільно грає усмішка на устах. Край стола, у м’якому оксамитному фотелі, сидить молодий хлопець; його вродливе обличчя бліде, як воскове, брови надто виразно чорніють, уста усміхаються, але усміх той мимоволі виходить якийсь журливий, хоч хлопець силкується сховати тую журбу, та й інші удають, мов не бачать її… Часом серед розмови хлопець затримається, утопить свої чорні очі в просторінь і замислиться. Ох, як весело було торік у сю пору! він був повний життя, повний надій — а тепер… Тепер він сидить без сили, слабий… Чи діжде він другого святого вечора? Що ж се? знов тая журба, знов той жаль? Ні, годі! Он усі так приязно, весело (занадто весело!) бажають йому щастя-здоров’я!.. Нині ж бо «Святий вечір»!..

3

Біле, біле поле. Ледве видніє шлях, що в’ється й зникає у нічному морозному тумані. Швидко біжать легкі саночки, як тільки можна швидко, — але якою тихою здається та їзда молоденькому вандрівникові! То їде малий школяр додому з далекої школи, — та й спізнилося бідне хлоп’я! Пильно вглядається школярик у тую млу, — чи не мигтить вже вогник де-небудь?.. Ох, як довго їхати! Коли б швидше, коли б ще застати дома вечерю, щоб разом з братами й сестрами їсти кутю та кликати мороза! А у полі мороз таки добре діймає, — школярик міцно тре руки, перебирає ногами, — холодно! Та нема часу кутатись: он, здається, вже рідне село!.. Так, се воно!.. Он один за другим виринають з темноти вогники, мигтять веселенько, мов очка дитячі, вони мов вітають хлопчика: «Святий вечір! Святий вечір!».

4

Малесенька тісна кімнатка. Коло стола, при невеличкій лампочці, сидить молода дівчина; вона схилилась над шиттям, над пишною білою шовковою сукнею. Пильна робота! Голка жваво поблискує в швидких руках. Остатній вечір перед святами, а сукня балева багатої панни не буде скінчена! У великому магазині не були б прийняли тої роботи, — там і без неї стільки шиття! — а коли б і прийняли, то надто дорого прийшлась би панні та ласка; ну, а бідна швачка взяла роботу — й перед самим святом, та ще мусить і за малу плату бути вдячна! Тихо в хаті, тільки чути проникливий шелест шовку та часом зітхання робітниці. Яка вона самотня тепер, тая робітниця,