Про любов. Школа пані Фреймут - Ольга Фреймут
Пані плакала. Він переслідує її, привиджується, вчувається... навіть тут, під опікою хай тіні, але могутньої гори Афон. А вона залишила милого у Києві. Подзвонила і сказала, що суфікс «к» у слові коханка — зайвий. Він її зрозумів, так сказав принаймні... але говорити і переконувати у зворотному не зміг. Дружина саме накрила вечерю — він мусив іти. Що ті роки забороненого щастя проти курки та броколі від жінки з печаткою в паспорті? Вона сказала: «Прощай». Він погодився. «А якби подзвонила після вечері? Може, не розійшлися б», — думала. Гора Афон обіцяла — прийдеш, дізнаєшся...
Пам’ятала, як тоді сухонька та бліда, з горем на паузі, вклала дочку спати. А тоді вже мусила викричати з себе біль втрати. Їхні мрії тепер залишилися без власника. Він вечеряв там, без неї, тож вбивати ще хвилю тому живі стосунки довелося їй. Різко підвелася з підлоги, німо заволала, щоб ніхто не здогадався, бо боялася підсвідомо, що справжній крик стане офіційним доказом того, що їх більше нема. Вмила обличчя. Вклякла перед образом Богородиці. Написала дві записки «Повертати»/«Не повертати». Витягла одну. Розгорнула схвильовано. Ні, Марія радила відхреститися. Забути. Наважитися на нове почуття... Молилася і гасла зі свічкою-товаришкою. Не спала. Бо сни її також належали йому. Вона належала йому. Молилася. Не їла. Не бачила друзів. А за тиждень зрозуміла, що всохла, мов криниця, посивіла. Почала рятуватися. Сказала донечці: «Полетіли! Так, нічого не бери, сонечко. Все купимо там…» — «Де там?» — «Там, де посольство Божої Матері на Землі — на горі Афон. Мені потрібно туди, з нею поговорити». — «Говори зі мною». Дочка теж втрачала. Зуміє розрадити. «Ти ж тільки занечистиш серденько осмутою» — «Не розумію, мамо...».
— Мамо, ти не спиш? Чому тут нема дискотеки? Це ж Греція, — дитина прокинулася.
— Щоб Бога не гнівити — святе місце так близько.
Кучеряве дитя і Привид у шортах уранці не пішли, як звикло, до моря на купання. Берегом прямували до схилів у зеленому розмаї. Далі піднялися скелею — занурилися в ліс. Спитали дорогу у монаха, що полов на галявині суниці: «Як до Афону наблизитися?» — «Ніяк. Ви жінки, там охорона біля шлагбаума. Та й гріх».
Та вони йшли далі — стежка вела сама, без навігатора. Нарешті помітили метушню і відкриті переповнені чоловіками джипи. Ті машини перевіряли озброєні люди. Шукали, чи нема серед паломників жінок. Пані підійшла до одного, ніби перекресленого автоматом. Звела брови, хотіла довірливо спитати… Не встигла:
— Геть, грішна! Дитину забери! Сюди не можна!
— Навіть молитва зазнає цензури. Але нас чує Вона. Найпрекрасніша серед жінок, — згодом виправдовувалася перед дочкою.
Поруч стояли монахи. Молилися. Краплини вервиць перебирали так спішно, ніби звідти, куди збиралися, не повертаються. Ніби хотіли домовитися з Богом про продовження контракту після смерті — на Небі. Пані так хотілося вчинити мітинг — висловити розпач від дискримінації. Але хто ж серйозно сприйме двох бунтівниць — Привида з дитиною, та ще й жіночої статі? Але сказала у простір, немов молитву:
— Як можна поклонятися Богородиці і так принижувати жінок? Вона ж теж Жінка!
Ніхто і бровою не повів. Лише один чернець відбився від купи чорних ряс — і закурив. У пальцях сигарета — звичайна, кіоскова, не кадильна.
Дим укрив розп’яття на грудях. Він стояв осторонь, виокремлений священним саном і грішним заняттям.
— Він курить? Монах курить? Мамо? — дівчинка засмутилася. Світ правильного зазнав перебудови.
— Він бунтує. Як і ми з тобою!
Поверталися до готелю стрічкою берега. Розбиті, мов військо Мазепи. З підніжжя Афону дочка поверталася не дитиною. Мама наважилася на дорослу розмову.
«Чоловік надає статусу жінці — так вважається. Певно, так і є. Якби не Господь Бог був батьком Ісуса, то чи шанували б у цьому маскулінному світі Богородицю?».
Пані хотіла молитися. Вона прагнула розповісти Матінці Божій свої кривди, виліплені чоловічими руками.
«Пробач, Царице Небесна. І нам не вдалося...».
Але, як і пані, Марія залишалася заручницею чоловічої влади та примхи тут, на горі Афон. Почорнілою від грецького вечора та поразки цих двох. Хай дуже зухвалих.
Київ, січень 2017 року
Раба Божа… Це не про мене. Я — Дитя Боже, бо завжди зверталася — і мене чули Небеса.
І розраджували… Хіба може бранка любити свого володаря?
О. Фреймут
Наталена Королева. Без коріння
Фрагмент
Одного дня пішла чутка, що Вірочка Сулима, більш знайома з Ноель, бо їхніх батьків в'язала стара приязнь, тяжко захворіла. Була тільки зо два дні в лікарні, і то в такім стані, що Ноель до неї не пустили. Третього дня багато інституток бачило з вікон «великої» рекреаційної зали, як до закритої коляси «каріятиди» з доктором укладали обложену подушками та обмотану ковдрами незугарну мумію. А коли на вечірню молитву зібралися знову до зали всі вихованки інституту, директорка звеліла додати до звичайних щоденних молитов ще окрему молитву: «За рабу Божу, немічну дівицю Віру».
Ноель дивно вразило те слово «раба»... Там, у покинутих радісних і вільних країнах, не треба було «рабства» навіть для того, щоб служити Господеві. Щоправда, люди називали себе в молитвах «слугами Божими», бо ж таки й справді більшість із них хотіли служити йому, але не як раби служать грізному володареві й автократові, що невмолимо карає за всяку провину чи й без провин. Служили йому із вдячности за стільки сотворених Ним радощів, за красу світу, за нескінчимі Його дари й милосердя. Та кілька разів уже доводилося тут Ноель почути, що «католицизм» — це тиранія, бо він умішується в найінтимніші деталі життя, в'яже думку, волю, обмежує й упокорює індивідуальність. Це він, «католицизм», зробив ту «бідну» Европу такою шаблоновою, трафаретною, відібрав їй оригінальність і «розмах»... Чи ж так? Там віра, справді, перепліталася дуже тісно з усім життям, так що неможливо було уявити собі одне без другого. Але ж і тут віра була в усіх формах життя, тільки ж вона була накинена кимсь згори, примусова, «наказана» під страхом неминучої кари. Ноель ніяк не могла забути оповідань про те, що брати товаришок «мусили» сповідатися вдома в «страсну седмицю» та
