I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман - Антон Дмитрович Мухарський
Залишимо цю жлобську прерогативу вітчизняним прокурорам, ментам і суддям. Інтелігентні люди знають, що в аристократів духу тимчасово трапляються моменти в житті, коли організм треба терміново ставити на просушку, бо там де сто, там і двісті п’ятдесят, а там, де двісті п’ятдесят, там і літр на душу населення, і гулянка до ранку, а там уже неподалік і капець, бо серце не те, і печінка не та, і вапще тиск, судини і всяка хєрня нехороша. А ще так хочеться пожити, побачити онуків...
Для того щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом із вищезгаданого термоса з лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.
Бальзаківського віку жінки, що переважно керували процесами в цих закладах, захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який із широкою усмішкою, повного прокурених зубів, завалювався на їхню територію, називаючись «грейт раша артіст», і, вимагаючи гарячої води, по ходу справи розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, Штірліца, якого знав особисто, і насамкінець убивав дам з маху однією згадкою про артиста Костолевського, з яким він учився на одному курсі.
— А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну! — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не назвав. Окей, повіримо на слово.
У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.
Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.
— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.
Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.
Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися в задушливий серпневий вечір, узявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.
Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.
— Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.
— Що сталося, Микитичу?
— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Ну суки ж, суки...
У цей момент до автобуса з лівого боку підійшло трійко елегантних німців, убраних у новеньку форму митної служби. Один був із собакою. Абсолютно чорною вівчаркою, шляхетне походження якої видавав ідеальний екстер’єр. При одному погляді на песика у свідомості рясно поставали кадри з документальних фільмів про злочини нацистів у концентраційних таборах, де на тлі майже мощеподібних тіл і напівмуміфікованих облич подібні Цербери яскраво ілюстрували міфологічну картинку «Ласкаво просимо до Аїду».
— Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.
Десь там у глибині, серед залишків пиріжків, шкарпеток, пачок із цигарками «Прима», банок з розчинною кавою, рушників, ліків від тиску, серцевих крапель, книжок про те, як очистити судини від холестеринових бляшок, настоянки часнику з лимоном, туалетного паперу, дбайливо загорнутих у поліетиленові пакети чистих трусів і майок, тексту ролі, кип’ятильника, пакетів із гречаною крупою та банок з індиковим паштетом «Люксусовий» ховалося витерте, червоне портмоне з тисненим золотом прапором Німецької Демократичної Республіки.
Під час подорожі він уже декілька разів показово демонстрував мені його вміст, супроводжуючи екскурсію по портмоне приблизно таким текстом:
— Його мені подарували в Німеччині у 1977 році, коли я ще працював у «Соврємєннікє». А це все, що я нажив за своє життя.... — діставав при тому три двадцятидоларові купюри і ще якийсь валютний дріб’язок. — Майже тридцять років на сцені, а в кишені — дуля. У мене вдома досі чорно-білий телевізор «Екран». Не повіриш, соромно перед людьми. Але дружина — золото. Оце, до речі, вона мені дала... — випорпував з окремої кишеньки величезну сріблясту монету і крутив перед носом. — П’ять марок. Золотая женщіна. Мріє про кольоровий телевізор. Я їй поклявся, що з цих гастролей привезу. Жерти буду саму гречку, але телевізор привезу.
Узагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і акання на солов’їну.
— Скільки ж ви гречки з собою взяли?
— Три кілограми, а ще вермішелі два кіло і рису кілограм. Десять банок тушонки, п’ять паштетів, півтора кіло цукру, чай, каву, сало, печиво галетне, літр олії, три банки згущонки, перетертий лимон, дві банки шпротів, а ще цукерок-льодяників і декілька шоколадок «Альонка».
— Серйозний підхід.
— Ще б пак! Жодної копійки на харчі не витрачу, а телевізор таки добуду. А ще донька дружини натякнула, що хотіла б якісь черевички красиві, та й онучці треба щось із взуття привезти...
— Ідуть роки, міняються століття, а в нас чоловіки й досі ладні чорта осідлати, аби здобути коханим черевички.
— Гоголь — русскій пісатєль...
— Та хрін вам!
Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.
— Ходім, допоможеш мені у спілкуванні, бо я тільки й знаю хайс васер і гітлер капут, а ти ж по-англійські трохи той во?
Коли ми вийшли з автобуса і попензлювали убік яскраво освітленої скляної буди з надписом pit stop, «фашисти» з вівчаркою вже оглядали правий бік нашого багажного відділення.
Вони як раз наштовхнулися на труну з Альоною Іванівною. Вираз їхніх облич украй тішив. Щире здивування і легкий шок від зіткнення із суворою реальністю слов’янського світу у вигляді виготовленої на театральній фабриці грубої дерев’яної труни, змінилися у тевтонів диким реготом, коли режисер з перекладачкою, злегка піднявши кришку, вказали на ляльку-муляж.
Дарма що до початку
