Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Ох, даремно вона це… Моя рука з квіточками раптом сіпнулася, і… хрусь! — заїхала «миші» прямо в ніс.

Колись я встрявала в бійку ще змалку — з хлопчиськами, захищаючи свої іграшки і свою гідність. Нема кому було мене захищати. Батьки розлучилися, татко був на двадцять п’ять років старший за матір. Вона його зраджувала. Але коли застала його ось із такою ж «мишею», залишила мене, дев’ятимісячну дитину, у своєї матері — моєї бабусі. Та й подалася світ за очі влаштовувати своє життя і якось забула про мене.

Але зараз я лупцювала суперницю нещадно, аж поки на підлогу щось не впало. Цок, цок! Вибитий зуб і кров у неї на обличчі повернули мене до тями.

Різко розвернувшись, я залишила квартиру. Вийшла на вулицю й кинула понівечені квіти у смітник. Вони, поламані, наче дивилися на мене із осудом.

Уперше за декілька місяців я відчула полегшення. Навіть радість. Так он яке воно, почуття помсти!

Тоді я не знала, що коли хочеш комусь помститися, потрібно рити одразу дві могили… Одну — для себе. А поки, радіючи, намагалася виправдатися: не треба було їй мене шльондрою називати. Хто їй дав таке право?

Хоч я й намагалася виправдати себе, але підсвідомо відчувала: однак цим би все не скінчилося. І жодної думки, навіть найменшого жалю про скоєне в мене не було. Цікаво, як відреагує Олексій, коли про все дізнається?..

Те, що він сказав, геть не вкладалося в моїй голові. Я очікувала на скандал, грюкання дверима з демонстративним збиранням речей. Можливо, він навіть захотів би «дати здачі» за свою скривджену любов.

Але, уявіть собі, він сказав:

— Я розумію. Ти захищала свою сім’ю…

— …???

— Кепсько, що ти вибила Марині два зуби. Правда, це були протези, але вони ставилися в дуже дорогій клініці. Вона збирається притягнути тебе до суду…

— Ну що ж, нехай! Мабуть хоче, щоб усе місто дізналося, за що я їй вибила протези?

Мій істеричний сміх, замішаний на сльозах, долив олії у вогонь. Але я якось не зауважила цього. Олексій же продовжував:

— Марина сказала, що я повинен тобі відплатити тою ж монетою… Бо ми саме збиралися одружитися і поїхати до Ізраїлю…

— Що ж, уперед, скатертиною дорога!

Він знітився.

— Я боюсь, що коли почну бити тебе, то вб’ю. Я ж сильніший. Хоча тебе ж не зупинило, що ти сильніша за Марину…

— Он як?

— Проте у нас син, і нині це головне. Словом, ти відвоювала своє майбутнє. Я залишаюсь із вами.

Ти ба, яка великодушність! Згадав, нарешті, про сина!

Олексій був якийсь пожмаканий. І я раптом відчула: хочу, щоб він пішов. Назавжди. Як я лягатиму з ним в одне ліжко, уявляючи, що він обій­мав і цілував оту «мишу»? Чи варитиму йому борщі й каші? Як розмовлятиму, дивитимуся в очі? Посміхатися йому і вдавати, що нічого не сталося? Ох, я б тебе нагодувала… Щоб ти навік запам’ятав…

Підсвідомо я відчувала — щось не те. Це зовсім не характерне для мого чоловіка. Але, поставивши на чільне місце долю сина, спробувала заглушити всі сигнали, які пробивалися крізь стіну образи, зганьбленої гордості й розбитого серця.

Проте лягати з ним у ліжко не довелося. Чи то він збагнув, що я не можу, чи то сам не хотів. Правда, відтепер додому приходив вчасно. А для мене життя стало нестерпним. Ми коротко розмовляли про необхідне, та атмосфера була напруженою.

У мене було якесь дивне, майже відчутне на дотик почуття колючої пустки, яке виникало щоразу, коли Олексій приходив додому. Має статися щось жахливе. Що треба зробити, щоб воно не сталося? Як вчинити?

Якщо вам чогось не хочеться робити — краще не робіть. Хоча нас змалку намагалися привчити до порядку, бути відповідальними й організовувати свій день. Але ж при цьому ми втратили одну дуже важливу якість — розучилися чути себе. Приміром, їсти абсолютно не хочеться, щось усередині говорить: «Я не голодний», але ми все’дно сідаємо за стіл і вминаємо тарілку борщу, а на додачу — котлету з картоплею, ще й запиваємо чимось. Аякже час обідати.

Щось із самого ранку говорило мені: «Сьогодні не роби нічого. Можеш навіть провалятися в ліжку цілісінький день».

Та де там! Учора ще збиралася напхати мішки непотребом, щоб хтось вивіз на звалище те, що не згорить.

Отож, я збирала сміття в мішки, а потім палила разом із листям.

Удома життя так-сяк тривало. З Олексієм, щоправда, жили, як в одному американському анекдоті: «Ми з дружиною спимо у різних ліжках. Я — у Нью-Йорку, вона — у Мічигані». Ми, правда, спали в різних кімнатах. Він ходив на роботу, але додому повертався вчасно. В очі одне одному намагалися не дивитися. Я старалася не згадувати те, що було. А може, якби придивилася уважніше, то дременула б звідти світ за очі…

У Вовчика саме були канікули, і він узявся мені допомагати — тягав мішки зі сміттям.

Є ще одне, про що хочеться згадати. На обід сьогодні був запрошений місцевий священик із сільської церкви. Познайомились ми в сусіда, і я хотіла попитати поради й попросити Божого благословення. Але замість того, щоб готувати частування для гостя, я довбалася з отим сміттям…

Забігаючи наперед, скажу, що цей панотець був ініціатором знесення пам’ятника Леніну, який, як і належить, височів у центрі села перед сільрадою. Усім відомо, як вождь карав релігію і церкву — «опіум для народу». А скільки було зруйновано церков, серед яких — чимало пам’яток мистецтва! Отже, отець Іларіон (так звали священика) хотів прибрати отой пам’ятник Леніну, щоби він не нагадував про ідеї вождя. Ось таким «борцем за світле майбутнє» був отець Іларіон. Ішов у ногу з часом за втілення в життя ідей перебудови. Авжеж, тоді вся країна з натхненням зайнялася перебудовою. Зносили пам’ятники, міняли назви вулиць і цілих міст. На це виділялися неабиякі кошти, яких так бракувало на зарплатню вчителям, лікарям, робітникам.