Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Вона спробувала підвестися на рівні. Але я рішуче спинила її.

— Сиди й не рипайся!

Зібрала всю свою витримку, згадала педагогічно-психологічну освіту і недбало кидаю:

— Та, заспокойся ти, Раю. Ми ж з тобою подруги як-не-як. Ну що то за чоловік, що у гречку не стрибає? Мені вже воно все’дно, але Вовку, сина, шкода. Чотирнадцять хлопцеві, не розбереться до пуття — все життя може шкереберть піти. А давай ще по одній? За дружбу… За справжню, жіночу…

Раїса, знаючи мою, м’яко кажучи, емоційну вдачу, дивиться на мене оторопіло, як кролик на удава, а я товчу своє:

— Та я вже давно не хочу нічого. Якщо він отій Марині потрібен — нехай. Певна річ, самій не солодко. А мені б поговорити з нею лише. По телефону… Ти, Раю, любесенька, телефончик напиши, га? Я нікому — нічичирк. У тебе ж донька росте? Ти ж хочеш, щоб вона щасливою була? Мужики — вони всі сволота, а ми, жінки, маємо одна одну підтримувати.

Цікаво, звідки в мене тоді такі думки з’явилися? Ні, точніше, не думки, а просто слова. Подумки я оту Райку «розмазувала по стіні», і мені навіть здалося, що вона прочитала все це в моїх очах. Вона повільно взяла ручку, яку я їй простягла, папірець і написала номер телефону. Я подумала: «Дай Бог, щоб це був той телефон, інакше я тобі…»

Тьху, жіноча солідарність… «Не кажи своїй подрузi…» Убила б…

Телефон виявився саме той. Я вже давно зауважила, що коли сильно чогось захочу, то воно здійснюється. Спочатку я гадала, що це просто збіг. Але тепер я знаю точно: ми самі ліпимо свою долю. Своїми думками, рішеннями, вчинками. Окрім того, існує ще щось, чого я до решти не розумію, але знаю точно, що воно в мене є. Чи то сила якась, чи енергія — називайте як хочете, але знаю точно: воно є. Треба буде згодом розібратися, що це таке і з чим його їдять.

Отож я, вдаючи із себе працівницю міської АТС, телефоную недбало-діловито:

— Вас турбує абонентський відділ міської АТС. Прізвище?

— Шалімова.

— Адреса?

— Та у вас має бути адреса… — невпевнено-­слабко протестує голос.

— Дівчино, мені нема коли з вами теревенити! Кажу: ми перевіряємо близько двох тисяч номерів, уточнюємо координати абонентів. Тож ваша адреса, прошу? — наїжджаю я.

— Вулиця Кононова, 2, квартира 7…

Усе. Крапка. Господи, скільки сил забирає ця боротьба з собою! Головне — навіщо? Усім давним-давно відомо: якщо мужик вирішив накивати п’ятами — не втримаєш нізащо. Однак чому він бігає туди й сюди? І чим вона краща за мене?

Підходжу до дзеркала і бачу — приємна на будь-яке око. Струнка спортивна фігура (все-таки — майстер спорту зі спортивної гімнастики колись), довгі красиві ноги, високі груди, обличчя із виразними карими очима… Та й макіяж я вмію зробити. Пишні звабливі губи. Може, й не красуня, але коли проходжу повз компанію чоловіків, то відчуваю їхні погляди. А якось Олексіїв начальник зауважив: «Є дуже вродливі жінки. Подивишся — таки гарна!.. А є ніби й не красуня, а пройде повз мужиків — усі стрілки на північ.

Це він про мене. То якого ж греця моєму благовірному треба? Яка ж тоді ота Марина, що він мене, отаку, матір його сина, на неї проміняв? Зірка голлівудська, чи що?

Біль, образа, самотність напосілися на мене так, що я залилася гіркими слізьми. Коли наплакалась досхочу, згадала: сльозами горю не допоможеш. Треба якось діяти…

Згадалась Іринка Романова. Вона таки муд­ра. Ми ще зовсім молоді тоді були, десь років по двадцять два — двадцять три. І вона якось зауважила: «А мені головне — щоб переступивши поріг Сашко залишав усе налипле за порогом і був увесь мій. А вже що він там без мене витворяв, то його справи, якщо він був при цьому щасливий». Мабуть, любила вона його до нестями. А може, так і слід? Цікаво, як вона зараз? Хочеться сподіватись, що все в неї добре. Ось упораюся з цією веремією і обов’язково навідаю її. Ох і посміємося ж ми з усього! Та ні-і-і, я не можу так, як вона — ревнощі печуть душу, виїдають усі мізки. Ані їсти, ані спати — жити не дають!

Так. Усе. Зібралася. До верстата, тобто до дзеркала. Макіяж має бути бездоганним. Зачіска й одяг — звабливими, трохи викличними. Чоловік зараз на роботі, отже, вона вдома сама. Цікаво, чому вона вдома сидить? А як же вона живе? Напевно, він гроші їй дає… Звісно! Тут копійки економиш, працюєш, як рабиня Ізаура, а ця пані сидить собі вдома, та ще й моїм мужиком тішиться! Де ж ота справедливість? Та й не надто їм там на заводі платять. Зарплату ще тільки за травень виплатили, а на календарі вже серпень. Ага, тож він їй квіточки на мої гроші, мабуть, купує? Ну, люба, отримаєш ти квіточки! Від мене особисто. На могилку. Ні! Стоп. Так не можна… А власне, чому не можна? Їй можна, а мені — ні?!

Отак, накрутивши себе далі нікуди, виходжу з дому, купую гвоздички. Я їх ненавиджу. Навіщо купую? Не знаю…

Як я дісталася за потрібною адресою — не пам’ятаю. Дзвоню.

Двері відчиняє така собі субтильна «сіра мишка». Навіть передні зубки випинаються, як і належить миші. «От би зараз по цих зубах… — майнуло в голові. — Господи, і він мене? На цю… мишу?!»

Мене накрила хвиля зловтіхи і самовпевненості. Я поставила ногу між дверима і з нахабною посмішкою тицьнула квіти.

— Ну, здрастуй, Марино, — кажу.

У «миші» — питання в очах, затим — переляк. Вона намагається зачинити двері, але куди там їй!

— Побалакаємо? Щоб усі сусіди чули, чи, може, всередину пустиш? — питаю. — Попереджаю: голос у мене… Гучний.

Схоже, я ввімкнула свою «енергетику». Марина, не зводячи з мене сповнених жаху очей, повільно пропускає мне поперед себе. Я продовжую посміхатися, і це, напевно, дещо заспокоює її. Як би там не було, вона промовляє:

— Мені Альоша казав, що ти вродлива. І ось тепер ти, така гарна, стоїш переді мною, у моєму домі, а чоловік твій таки надає перевагу мені.