Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс
Ні-ні, краще не приходити сюди вдень!
Я чомусь відчувала, що коли потраплю сюди знову (нехай навіть буде така сама чудова погода), це буде останній сон у моєму житті.
Тоді мені було 39…
Довелося починати своє життя спочатку.
Воістину, незбагненні шляхи Твої, Господи!
1
Шлюбне життя зазвичай багате на всілякі прикрощі. Я вже страх як втомилася від отих «сюрпризів» і вирішила покінчити з цим безкінечним марафоном брехні.
— Ну, і куди ж ти завіявся цього разу?
— Розумієш… У начальника на дачі світло вирубилося, тож треба було допомогти…
— А що, окрім тебе більше електриків не знайшлося?
— Та всі вже додому пішли. Ну я і…
— А чом ти так засидівся?
Знайоме? Коротше, так тяглося вже довго. І все це — після шістнадцяти років (як здавалося тоді, щасливого) спільного життя. Сама я брехати не вміла, отож досі довіряла усьому, що мені говорив Олексій, мій чоловік.
Та останнім часом стала помічати: щирі взаємини з сином якось розладилися. Він став нервовий, іноді відповідав мені зі зневажливою посмішкою: «Та знаю я…» А то й узагалі відмовчувався. Подумалось: «Перехідний вік, минеться». Але потім все частіше в нього стало проскакувати: «Ось ти завжди кричиш, мовляв, такий-сякий, ледащо, а от тьотя Марина…» Марина? Он воно що…
У 1991 році «Союз нерушимий» розпався. Україна стала незалежною. Все, що було створено досі, розграбували, натомість нового нічого не побудували. Підприємства повсюдно закривалися. Роботу знайти було важко. А ті, кому пощастило її не втратити, якось виживали без зарплатні. І справді, навіщо її платити, коли люди все одно ходять на роботу, бо звикли? Та через півроку інфляція сягала 300 відсотків і навіть більше. Кожен виживав, як міг. Дехто подався з міста опановувати таке-сяке хазяйство, обробляти клапті землі. Подалі від шуму і гуркотливого запилюченого гамору. Бо тут — і помідорчик свіженький, кріп, петрушечка свої. Та й квіточки милують око.
Ось і ми вирішили скуштувати сільського життя. Сидимо у дворі поміж квіточок, яблунь і груш. Годую я свого благовірного вечерею, балакаємо про се й про те. А я собі думаю: «Що ж ти мені тут розпатякуєш? Гадаєш, я геть зовсім нічого не тямлю? Споконвіку мужики брешуть своїм дружинам, і пояснювати нічого не треба». Дивлячись на свого, який десь забіг і не ночував удома, так і хочеться його почастувати кислицями. Бо очиці бігають, а обличчя — як у кота, що об’ївся сметани.
— Значить, так, — кажу, — в тебе завелася пасія. Здається, Марина? Скатертиною дорога. Але синові туди — зась! Навіщо дитині витріщатися, як ви бавите одне одного?
— А-а-а, так ти мені ще вказуватимеш, що мені робити?!
І це теж знайоме: хочеш захиститися — нападай! Господи, ну як же мені все це остогидло! Але оця Марина… Хто вона така? Треба б якось побільше дізнатися про все. Я досить-таки емоційна, але за гороскопом Діва, тож не позбавлена здорового глузду. Краще робити висновки, коли хоч трохи володієш ситуацією.
Та-а-ак. Кому це він останнім часом надзвонював?
Ірка Романова? Та ні — з нею і її чоловіком Сашком ми давно вже втратили контакт. Якось так розійшлися наші стежки, а шкода — я щиро сумую за Іринкою. Оце б розшукати її, дізнатися, як вона там? Як донька її, Карина?
Гаразд, зараз не про це.
Тоді — хто? З кимось же треба йому поговорити про своє, перетерти жінку на зубах? Поскаржитися, яке я стерво. Комусь же він потребує поплакатися в жилетку?
О! Згадала! Райка Єрьоміна! Вона, здається, працює з ним у лабораторії. Щось зачастив він їй телефонувати. І саме їй, а не чоловікові Ігорю (це було б логічніше), — тож вперед!
— Алло, Раєчко? Привіт, сонечко, як ся маєш?
— Ой, Полінко, здрастуй! І не питай. З Ігорем мало горщики не побили, — починає «з порога» приятелька.
— А що сталося?
— Слухай, це не телефонна розмова…
— Тоді заходь до мене. Потеревенимо, згадаємо літа молоді…
— Я із задоволенням. Гаразд, завтра ввечері, о п’ятій.
— Чекаю.
Рая — русява блондинка з гарною фігурою. Великі сірі, старанно підведені очі. На мій погляд, може, трохи занадто, але нехай, приятелька ображається, якщо я щось зауважу стосовно її макіяжу. Отож мовчу, це зараз мене найменше хвилює.
Я вдаю щиру радість:
— Раєчко! Скільки ж часу ми не бачились? Скучила страшенно! (Господи, прости мені мою нещирість.) Проходь. Та давай одразу на кухню. Мабуть, голодна?
Кухня — якнайкраще місце для таких розмов. Дуже сприяє щирим сповідям. Розбовкаєш навіть те, про що й не збиралася.
— По чарчині?
Після третьої Райка розтанула й почала жалітися:
— Ти не уявляєш, Полінко, мій Ігор приревнував мене. І до кого б ти думала? До твого Олексія! Ну зробив він із мене декілька симпатичних фоток. Та й що? Ну телефонуємо одне одному… Так працюємо ж разом…
«Цікаво, невже вам не вистачає часу наговоритися на роботі?» — думаю собі, але не забуваю підливати в чарки — «за нас гарних».
Ой, справедливе прислів’я, яке застерігає: не кажи своїй подрузi… Але Раїса чи то не чула його, чи то випите робило свою справу, отож продовжувала:
— …Ну, ми ж не можемо на роботі теревенити про особисте. І взагалі, не про мене йдеться. Це я для Маринки старалася… — і прикусила язика.
Бісова Райка, мабуть, зовсім не петрає, з ким п’є і про що базікає.
— Уявляєш, чоловік її покинув, коли в них донька народилася —
