Діва Млинища - Володимир Лис

При цій сімейці й підростав Матвій, і було йому ни вельми солодко. Робота його не лякала, тривожило інше. Ще як був підлітком, то Митро заявив, що хай ни надіється, хазяйства він ділити ни стане, а Митрова жінка Панаска прозоро додала, що двом невісткам в одній хаті буде тісно. Мати останнім часом хорувала, та вони й ни вельми на неї зважєли. Мав Матвій надію на військову службу, а там уже, вернувшись, долю визначив би, та до Війська Польського його не взяли, знайшли якийсь ґандж ув очах, сказали, що на курячу сліпоту схоже. І правда, очі у Матвія з настанням темряви геть сліпли, нічогісінько не бачив. Через років три, після того, як баба Настя якихось крапель дала і наказала, що більше чорниць тре їсти, пройшло. Та то сталося пізніше. А вже треба було долю визначати, та як? Мав було дівчину, проте застереження, щоб не смів приводити ще одну невістку, спиняло, й доки вагався — гинчий, Трохим Якубовський з Чинбарів, посватав, а Василина й рушники подала.

— А чом би тобі, братику, в приймаки ни піти?

Слова ці сказані вже були не вперше. Досі Матвій то віджартовувався, то навіть спробував піти навкулачки. І дарма, бо старший брат виявився сильнішим.

Тепер же, почувши слова, що вже набивали оскомину, промовив зло і насмішкувато:

— То, може, й порадиш — до кого?

— А чом би й нє, — Митро стояв з сокирою в дужих руках і його усмішка у відповідь, здавалося, заграла на лезі. — От хотя би до Лапущика. Господарка в нього не з останніх. А загнеться старий — тобі все й останеться.

— Що?

Матвій кинувся на брата, той вдарив обухом по руці. Засичав од болю, мусив одступити.

Старий Лапущик дістав своє прозвисько за те, що колись, у молодості, був до дівчат вельми охочий, ни одну справді лапав, та склалося, що лишився старим парубком і женився вже, коли за тридцятник літа добряче похилилися. Жінку обрав, правда, на літ десять молодшу за себе, та, як у селі казали, швидко заїздив, більше роботою й кулаками, ніж у ліжку, і лишився сам з двома доньками-підлітками. Старшу оддав замуж, ледь сімнадцятий минув, а от молодша… Менша Лапущикова дочка вдалася і невродлива, і на розум не багата. З дитинства, як ходила з пальцем, засунутим до рота, та так та звичка й лишилася. Майже не розкривала на мову рота, а як щось казала, то до купи рідко складалося. Могла, йдучи селом, прямо під чиїмось тином, на вулиці, сісти справляти нужду. Лице видалося таким, про яке кажуть, що сокирою витесане, до того ж виросла худа-худюща, і сусіди переговорювали, що, певне, Лапущик на їднех помиях дочку тримає та лушпинні з бульби.

Одним словом, охочих брати таку, чи йти в приймаки, не було. Спершу й Матвій відкинув навіть саму думку поєднатися з Лапущиковою Мариською. Уявити свею жінкою цю сухоребру й придурочну не міг.

Проте минав час і якось на вулиці він зустрів Марисю (в селі по-різному казали, як її звати, — одні, що Маруська, другі, що Марина), зустрів і…

Марися йшла навстріч, хилитаючись, мовби од вітру, посміхалася, але, як завважив Матвій, не дурнувато, а начеб приязно, до чогось заохочуючи. І як порівнялася, промовила голосом тихим, що раптом огорнув чимось лагідним і теплим:

— Доброго здоровля, дядечку Матвієчку.

— Здорова була, — відповів Матвій. — То ти мине знаєш?

— А чом би й нє? Хіба ми не з їдного кутка?

Сказала — й вулицею покотився легенький смішок, а вона подибцяла собі далі, сором’язливо опустивши очі. Та без пальця в роті.

Матвій подивився їй услід і вперше подумав, що, може, то й справді був би вихід.

За місяця півтора він перейшов місток через Мережку. Там на частині Млинища, підкутку, як казали в селі, й яка називалася Заріччям, знаходилося зо два десятки хат. Купріян Лапущик жив скраю, геть на краю Заріччя, Млинища і Загорян, у хаті під невеличкою гіркою. Матвій подумав, що, звісно, спершу ліпше було переговорити з самою Марисею, та зійде й так, піде ва-банк, як поляки мовлять.

Старий Купріян глипнув на прийшлого неприязно, хоч і не без цікавості. У цій крайній домі гості були нечастими.

— Земельки меї захотілося? — Купріян зиркнув уже майже презирливо, коли Матвій виклав, що хоче найближчої неділі заслати сватів. — І до господарки, певно, приглєнувся? Ну, правду ж кажу?

Матвій відчув, як у нього засвербіли руки.

«Стара пика», — подумав злісно, проте його злість адресувалася не тільки господарю, а й самому собі.

— Чом ви-те, дєдьку, думаїте, що ваша дочка ніц не варта? — Матвій намагався говорити спокійно.

— Чого вона варта, те я їден, може, тико й знаю, — сказав Лапущик. — А те, чого ни знаю, зара в самої Марисі спитаємо.

Він устав, одчинив бокове вікно з того місця, де сиділи, гукнув:

— А йди-но сюди, Марисю! Та швидше. Діло на цілих сто злотих є. А мо’ й більше.

Марися зайшла до хати з тим же засунутим пальцем у роті (на вулиці, пригадав Матвій, не було такого), вийняла пальця, сказала незадоволено:

— Я ж коло курей поралася. Бульбу варену їм кришила.

І тоді й Матвія помітила:

— Ой, здоровлячка тобі, Матвійку.

— Здорова була, — сказав Матвій.

— Сідай коло нас, — звелів Купріян і, витримавши мовчанку: — Тут діло таке, що цей чоловік сватати тибе надумав. Що скажеш?

Марися зирнула недовірливо, а тоді сплеснула руками.

— Тож мині тамтої ночі капуста снилася! І ни квашена, а свіжа. Ой, царство небесне в Матінки Божої на призьбі… Отаке до капусти…

«Видать, вона прикидається дурною», — подумав Матвій, і раптом йому стало легше на душі.

— Пуйду, пуйду, Матвійку, за тебе, — сказала Марися. — Ів, як пуйду… Побіжу…

Матвій гикнув і сплюнув.

Через два місяці по невеличкім весіллі Матвій перебрався до хати під горою. Хто в Млинищі переговорював, а хто й казав, знаючи добре його старшого брата, що з безвиході й ни на таке пуйдеш.

Усе ж Матвій, як ни старався, а полюбити Марисю не зміг. Першої ж шлюбної ночі, коли таки добре випив, намагався підступитися до законної жінки, Марися влаштувала неабиякий концерт, відбивалася руками й ногами, дерлася кігтями, репетувала, що в неї ще піст ни кінчився і оно дєдьки пуд окнами стоять. Матвій таки надавав їй по мордасах, днів п’єть-шість слід лишався, по тому вона роздягатися сама взялася, ображено, як дитина, схлипуючи, та в Матвія вже вся охота пропала. По тій оказії стала тихою, як миша