Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

І знову, плентаючись задерев’янілими ногами по засніженому сухому вересові, сп’янілий від болю, торжествуючи від палкого бажання жити, він почав шепотіти; зараз це був Нарцис, з яким він розмовляв, якому розповідав свої нові фантазії, думки і жарти.

– Ти боїшся, Нарцисе, – звертався він до нього, – тобі страшно, ти нічого не помітив? Так, вельмишановний, світ повний смерті, повний, вона сидить на кожному подвір’ї, стоїть за кожним деревом, і вам не допоможуть ваші стіни і спальні, й каплиці, і церкви, вона зазирає у вікна, сміється, вона пречудово знає кожного з вас, посеред ночі ви чуєте, як вона сміється під вашими вікнами, називаючи ваші імена. Співайте ваші псалми і паліть собі свічки біля вівтаря, й моліться на ваших вечірнях і заутренях, і збирайте трави для аптеки й книги для бібліотеки! Ти постиш, друже? Позбавляєш себе сну? Вона допоможе тобі, ця пані з косою, вона позбавить тебе всього, аж до кісток. Тікай, дорогенький, тікай скоріше, там, у полі, вже гуляє кирпата свашка, біжи, тільки дивись, не розгуби кісток, вони не хочуть триматися купи, вони не залишаться з нами. Ох, бідні наші кісточки, ох, бідна наша пелька й черево, ох, бідна жменька мізків під черепом! Усе зникне, все піде під три чорти, на дереві сидять ворони, чорні попи.

Давно вже він блукав, не знаючи, куди йде, де знаходиться, що говорить, чи він лежить, чи стоїть. Він перечіплявся через кущі, наштовхувався на дерева, хапався, падаючи, за сніг і колючки. Але він не здавався, інстинкт знову і знову захоплював його, постійно женучи сліпого втікача далі. Востаннє впав він, знесилений, не в змозі більше піднятися, у тому самому селі, де кілька днів тому зустрів мандрівного спудея, де вночі тримав скіпку над породіллею. Тут він і лежав, збігалися люди, стояли навколо нього й базікали, але він уже нічого не чув. Жінка, любов’ю якої він тоді насолодився, упізнала його і злякалася його вигляду, змилувавшись над ним, вона, незважаючи на чоловікову лайку, потягла напівмертвого в хлів.

Минуло небагато часу, і Ґольдмунд знову був на ногах і міг вирушати в дорогу. Від тепла в хліві, від сну і від козячого молока, яке давала йому жінка, він прийшов до тями, і до нього повернулися сили; все нещодавно пережите відступило, так наче з тих пір спливло багато часу. Похід з Віктором, холодна моторошна ніч під тими ялинами, жахлива боротьба на нічлігові, страшна смерть товариша, дні і ночі замерзання, голоду і блукань – усе це минуло і майже забулося; та все ж забутим воно не було, тільки пережитим, тільки минулим. Щось залишалося – невимовне, жахливе, але й дороге, щось глибоко заховане та все ж незабутнє; досвід, присмак у роті, рубець на серці. Менше ніж за два роки він достоту пізнав усі радощі й прикрощі бездомного життя: самотність, свободу, прислуховування до лісу й тварин, мандрівне невірне кохання, гірку смертельну нужду. Багато днів він був гостем у літніх полях, багато днів і тижнів у лісах, багато днів у снігах, зі страхом смерті й поруч зі смертю, і найсильнішим, найдивнішим було протистояти смерті, усвідомлюючи свою слабкість, нікчемність і незахищеність, в останній відчайдушній боротьбі зі смертю відчувати в собі цю прекрасну, страшну силу й охоту до життя. Це звучало в ньому, це закарбувалося в його серці, так само як жести й вирази обличчя під час любовної насолоди були схожими на вирази обличчя породіль і мерців. Зовсім недавно бачив він, як змінюється у крикові обличчя породіллі, зовсім недавно помирав Віктор і так тихо й швидко витікала його кров! О, а він сам, як він під час голоду відчував, що смерть зусібіч чатує на нього, яким болючим був голод і як він мерз, як мерз! І як він боровся, як дав смерті по зубах, з яким смертельним жахом і з якою лютою пристрастю він захищався! Щось більше за це, здавалося йому, навряд чи можна пережити. З Нарцисом, мабуть, можна було б про це поговорити, більше ні з ким.

Коли Ґольдмунд на своєму солом’яному ложі в хліві вперше прийшов до тями, він не знайшов у своїй кишені дуката. Невже він загубив його під час страшних, напівсвідомих голодних манівців напередодні? Він довго думав про це. Дукат був йому дорогий, він не хотів миритися з його втратою. Гроші мали для нього невелике значення, він навіть не знав їх вартості. Але ця золота монета була важливою для нього з двох причин. Це був єдиний подарунок Лідії, що залишався у нього, тому що вовняна сорочка залишилася в лісі на Вікторі, просякла його кров’ю. А поза тим це була монета, не бажаючи позбутися якої, він захищався від Віктора і через яку змушений був убити його. Якщо дукат зник, то всі переживання тієї жахливої ночі певним чином ставали безглуздими і нікчемними. Після тривалих роздумів він вирішив розпитати господиню.

– Христино, – прошепотів він, – у мене була золота монета в кишені, а тепер її там немає.

– Так, і ти це помітив? – запитала вона з симпатичною і водночас лукавою посмішкою, яка настільки захопила його, що він, незважаючи на слабкість, обійняв її.

– Який же ти дивак, – сказала вона з ніжністю, – такий розумний і шляхетний, і при цьому такий дурний! Ну хто вештається по світу з дукатом у відкритій кишені? От, хлопчисько, мій дурник гарнесенький! Монету твою я знайшла, ще коли укладала тебе на соломі.

– Знайшла? І де вона зараз?

– Пошукай, – засміялася вона і справді змусила його досить довго шукати, перш ніж показала місце в його сюртуці, куди надійно її зашила. Вона надавала йому ще цілу купу добрих материнських порад, які він швидко забув, та її дружню послугу і лукаву посмішку на доброму селянському обличчі не забував ніколи. Він намагався демонструвати їй свою вдячність, а коли незабаром знову був здатний рухатися й зібрався йти, вона затримала його, бо в ці дні змінювався місяць і мала настати відлига. Так воно й було. Коли він вирушив у дорогу, сніг лежав сірий і охлялий, повітря було важке від сирості, а в небесах стогнав теплий вологий вітер.