Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

Ні, – думав він, – він ніколи не стане таким, як Віктор, навіть якщо буде мандрувати все своє життя. Такого способу захищатися від жахіть він не зможе засвоїти, так само як і хитрого злодійського підкрадання та гучного зухвалого блазнювання, багатослівного чорного гумору хвалька. Можливо, цей розумний нахабний чоловік має рацію, може, Ґольдмунд ніколи не стане зовсім схожим на нього, ніколи не буде справжнім волоцюгою, а одного дня візьме й сховається за якимись мурами. Але бездомним і безцільним він все одно залишиться, ніколи не буде почуватися дійсно захищеним і впевненим, його завжди буде оточувати загадково прекрасний і загадково тривожний світ, він завжди муситиме прислухатися до цієї тиші, посеред якої перелякано б’ється недовговічне серце. Виднілося кілька зірок, було безвітряно, але у височіні, здавалося, рухалися хмари.

Через тривалий проміжок часу Віктор прокинувся і покликав його.

– Ходи, – гукнув він, – тобі треба поспати, інакше завтра будеш нічого не вартий.

Ґольдмунд послухався, ліг на гілки і заплющив очі. Попри чималу втому йому не спалося, думки не давали заснути, а крім думок ще й почуття, в якому він сам собі не зізнавався, почуття тривоги і недовіри стосовно його товариша. Зараз він не міг збагнути, навіщо розповів цьому грубіянові, що так голосно сміявся, цьому дотепникові й нахабному жебракові про Лідію! Він був сердитий на нього й на самого себе і стурбовано розмірковував, щоб якимось чином і за першої-ліпшої нагоди його позбутися. Та він, мабуть, все-таки задрімав, бо злякався і був здивований, коли відчув на собі Вікторові руки, як вони обережно обмацують його одяг. В одній кишені він мав ножа, в іншій – дукат; і те й інше Віктор неодмінно вкраде, якщо знайде. Він вдав, що спить, повернувся ніби уві сні туди-сюди, поворушив руками, і Віктор відійшов. Ґольдмунд дуже розлютився на нього, він вирішив завтра ж з ним розлучитися.

Та коли через якусь годину Віктор знову схилився над ним і почав обшукувати, Ґольдмунд похолов від люті. Не поворухнувшись, він відкрив очі і сказав з презирством:

– Ану забирайся, тут нічого красти.

Перелякавшись крику, злодій накинувся на Ґольдмунда, обхопивши руками його горло. Коли ж той почав захищатися і випручуватися, нападник натиснув ще дужче, налягаючи коліном на груди. Задихаючись, Ґольдмунд рвонувся і зробив різкий рух усім тілом, а не звільнившись, відчув раптом смертельний страх, який зробив його розумним і метким. Він засунув руку в кишеню, в той час як Віктор продовжував душити його, дістав маленький мисливський ніж і вдарив ним раптово й наосліп свого кривдника кілька разів. За мить руки Віктора послабшали, з’явилося повітря, глибоко і нестямно дихаючи, Ґольдмунд повертався до життя. Він спробував встати, але довготелесий приятель, розслаблений і м’який, зі страшним стогоном навалився на нього, і його кров потекла на Ґольдмундове обличчя. Тільки зараз він зміг підвестися. І тут, у сірому нічному сяйві, він подивився на розпластаного довганя; коли він доторкнувся до нього, вся рука була в крові. Він підняв його голову, але вона важко і м’яко, як мішок, впала назад. З грудей і горла все ще текла кров, а з рота моторошними, дедалі слабшими стогонами виривалися останні подихи життя.

«Я вбив людину», – подумав Ґольдмунд і думав про це знову і знову, доки, стоячи на колінах перед чоловіком, що конав, не побачив, як по його обличчю розлилася блідість. «Матінко Божа, я вбив», – почув він власний голос.

Раптом йому стало нестерпно залишатися тут. Він підняв ножа, витер його об вовняну одежину, одягнену на іншого, зв’язану Лідією для її коханого; встромивши ножа в дерев’янsі піхви, поклав його в кишеню, підхопився і щодуху помчав геть.

Смерть веселого ваганта страшенно пригнічувала його; коли настав день, він з огидою відтер з себе снігом всю кров, яку пролив, і, переляканий, ще день і ніч безцільно тинявся навколо. Нарешті потреби тіла змусили його отямитися і покласти край сповненому страху каяттю.

Заблукавши в безлюдній засніженій місцевості, без даху над головою, без дороги, без харчів і майже без сну, він потрапив у неабияку скруту; голод, як дикий звір, терзав його тіло; знеможений, він кілька разів лягав посеред поля, заплющував у безнадії очі, бажаючи тільки заснути і померти в снігу. Але щось знову піднімало його, він відчайдушно й жадібно чіплявся за життя, і в найгіркіші хвилини пробивався і захоплював його божевільний порив і дике небажання вмерти, неймовірна сила простого інстинкту виживання. Із засніженого ялівцю він обривав посинілими від холоду руками маленькі засохлі ягоди і жував цю крихку гірку їжу, змішану з хвоєю, дратівливо гостру на смак, заїдав усе це пригорщами снігу, тамуючи спрагу. З останніх сил хукаючи в змерзлі руки, сидів він на пагорбі, роблячи короткий перепочинок, жадібно роздивляючись на всі боки, – не видно було нічого, крім поля й лісу, жодного сліду людини. Над ним кружляло кілька ворон, він сердито спостерігав за ними. Ні, вони не отримають його на обід, доки ще є залишок сил в його ногах і хоча б іскра тепла в його крові. Він встав і продовжив своє невблаганне змагання зі смертю. Він ішов і йшов, і в лихоманці знемоги й останніх зусиль на нього навалювалися дивні думки, і він вів божевільні розмови, то нечутно, то вголос. Він говорив з Віктором, якого заколов, жорстко і презирливо говорив він з ним:

– Ну, мудрагелю, як ти там? Місяць просвічує тобі кишки, хлопче, а лисиці смикають за вуха? Кажеш, вовка вбив? То ти перегриз йому горло чи відірвав хвоста, га? Хотів вкрасти мого дуката, старий хапокнише? Та не так сталося, як гадалося, маленький Ґольдмундик упіймав тебе, еге ж, старий, ох і лоскотно ж тобі було! І це при тому, що у тебе повні кишені хліба і ковбаси, і сиру, ох і свинюка ж ти, ох і ненажера! – Ось такі жартівливі промови проголошував, кашляючи, він захриплим голосом, лаючи покійного, потішаючись над ним, висміюючи його за те, що той дав себе вбити, тюхтій, дурнуватий брехун! Але потім його думки й розмови залишили бідного довготелесого Віктора. Він бачив тепер перед собою Юлію, красиву маленьку Юлію, як вона залишила його в ту ніч; він кричав їй незліченні пестливі слова, божевільними безсоромними ніжностями намагався звабити її, щоб вона прийшла до нього, зняла свою сорочечку, щоб здійнялася з ним до небес, хоча б за годину до смерті, хоча б на мить перед його жалюгідною кончиною. Благально і вимогливо звертався він до її маленьких грудей, до її ніг,