Ангели помсти - Олесь Ульяненко
– Батрак, – спокійно сказав Титар.
– Він самий, – буркнув я і збіг східцями.
– Що з ним? – згори запитав Титар.
– По-моєму, йому гаплик, – холодно сказав я, здогадуючись, чиї це витівки. Нагнувшись, я відчув тепле дихання. – А ні, бля, живий. Давай «швидку», і нехай готують реанімацію.
– Зараз, – крякнув, не рухаючись з місця, Титар. – Ще оркестр з голими бабами. Обійдеться «швидкою». Він мені ні до чого, живий і мертвий.
– Іди викликай «швидку» і реанімацію!
Едіка Батрака витягували три дні. Найдовше морочилися з пляшкою шампанського в задньому проході. Пляшка розлетілася на друзки якимось незрозумілим способом, в лікарні морочилися, витягуючи скалки різної величини. Його задницю довго різали і штопали. Я на все горло матюкав циган. Полтавські сискарі тягнули слідство. Пацанів відпустили, а Марго була у розшуку. Суд відкладався з дня у день, з місяця в місяць, доки не пройшло добрих півроку. Гроші й золоті цяцьки повернули разом із довжелезною, написаною великими круглими дитячими каракулями сповіддю Марго. Признатися чесно, я її приховав, і вона ось майже двадцять років жовтіє на дні шухляди, поруч з міліцейськими погонами. Часто, здебільшого перед святами, з місця, де вона лежить, я чую тихенький шурхіт, наче шелестить у червні молоде листя на деревах, і скрізь стоїть неймовірний медвяний спокій. Я знаю, що то Марго, маленька, тендітна і сильна Марго, із зеленими, як море людських сподівань, очима. У моря ж бо немає берегів. У моря немає вітчизни. Пізніше я пригадаю той день, він – як виїжджена чорна діра в зубі: серпневий день, вилинялий, ніякий у своїй потворній порожнечі. Я сидів за столом, коли з’явилася вона, від автостанції: засмагла, доросла, з гіркою складкою, різкою, як удар, біля рота. А ще вчора мені доповіли – приїхав Ульяненко. І тоді від чогось недоброго: від передчуття чи спогадів – у мене звело зуби. Завтра повинен відбутися суд.
Ми блукали мороком країни… Того ранку Марго піднялася рано, десь о п’ятій. Небо ще зелене, а потім пішов дрібний дощ. Я почув її кроки, шум газу з пальника, солодкаво-гіркий запах кави. Знову заляпали босі ноги, вже нагору. Через деякий час вона шурхнула під ковдру, просунула одну руку під мене і заснула, розпустивши гуляти своїх звірів. Пізніше на сонці, облитому прохолодою скляного чистого дня, збирали сумку. Марго дістала папірця. Я взяв не дивлячись, сунув до грошей і цяцьок.
– Я підписалася буквою М, – сказала вона.
– Годиться. Сподіваюся, це не ідіотське зізнання шістнадцятилітньої дівчинки.
– Я мати твоєї майбутньої дитини. А це просто лист. До Силки.
– Ага. Листів вони тільки і чекають, – сказав я, закинувши рюкзака на плечі, побрів до машини. А вона стояла і дивилася мені у спину. Потім, не обертаючись на котедж, рушила. Місце дійсно противне, вирішив я несподівано. Ми виїхали на путівець, проминули водосховище, тяжке, бетонне, з самотніми сонними чайками, котрі, здавалося, впадуть і потопляться. Дорога перекидалася крізь поле скошеної трави, і на самому підйомі ми побачили невеличку церковку. Марго повернула голову і, не відриваючись, дивилася, доки зелена баня з дерев’яним хрестом не зникла. І ми побачили місто. Воно лягало на землю важкою чавунною лапою, що в сірому тумані запустила кігті у затоку. Пізніше я буду пригадувати, що то за місто, але висмикуватиму з розпалених пазух пам’яті то одне, то інше, доки воно просто не виникне, не відбудеться у свідомості, як велике біле місто, з чистими широкими вулицями, вікнами, з роями строкатих натовпів, що закручувалися живими, густими водовертями, а ледача затока облизуватиме його обгризені береги, наче кігті доісторичного ящера. Видавалося, що вітер до нас доносить рокітливий хор органів або церковний хор – чорна петля траси, з блискітками рухливих, як жуки, автомобілів. Ми зупинилися, вслухаючись, вдивляючись у списи антен, литі чавунні брами, відчуваючи ознаки тривоги і небезпеки. Марго вийшла з машини і стала на м’який асфальт. Позаду, за нами, щось тріснуло – розверзлося широкою рікою, каламутною і бридкою, потекло в чорні діри прохідних дворів. Мені хотілося сказати: Марго, ти розбиваєш мені серце. Але я заворожено уп’явся у в’язкий вуличний смог.
– Тут ми будемо щасливі, – сказала вона.
– Угу, – я закурив. – Як собака з перебитою ногою.
– Ні.
Ми стояли під напругою високовольтних дротів, з безкінечними вежами, що зникали на горизонті, піддимленому курявою смітників.
У гунявої баби, з білими металевими зубами, всохлою рукою, в’ялими грудьми, на яких покоївся крупний срібний медальйон, ми винайняли квартиру. Машину я лишив за два квартали, на пустирищі, без номерів, навіть гадки не маючи, що її знайдуть менти, а так, просто, від гріха подалі. Нам таланило. За ніч машину розібрали. У широкому дворі, де не росла трава, а лише пухнасті плоди айви висіли над головами круглобокими місяцями (а може, це було десь-інде?), де на ланцюгу бігав пес на куцих ногах, з великим і голим червоним черевом та довгим щурячим хвостом, ми знайшли перепочинок. Марго навчила пса давати лапу, а той смішно падав на бік, здибульнувши лівою лапою, випрошуючи ласий шматок печінки. Ми прожили на тій печінці мало не з місяць. Хазяйчин син тягав з бойні її вдосталь, але стара була настільки скупою, що не годувала псину, і фактично він підпав під юрисдикцію Марго. Хазяйка кожного дня гунявила про ціни, хоча на чорному ринку вони лишалися уперто стабільними. А в більшості народ ходив у напівком-бінезованому дранті, називаючи закордон мрійливим словом «там». Це індустріальне місто, з одноманітними сірими коробками панельок, мутною рікою, де давно
