Готель - Артур Хейлі
— Хвилинку!
Пітер пригорнув Крістіну до себе й припав до її уст. То був довгий поцілунок, і коли він відпустив її, вона перевела подих і сказала:
— Слухайте, гроші за квартиру я цього місяця заплатила. Якщо вже робити це, то можна й не на людях.
Взявши в неї ключ, Пітер відімкнув двері.
Крістіна поставила сумку на журнальний столик, опустилася на м’яку софу й скинула, полегшено зітхнувши, свої лаковані туфельки.
Він сів поряд.
— Закуримо?
— Закуримо.
Пітер підніс їй вогню й прикурив сам.
Добре випивши за вечерею в ресторані, Пітер був у піднесеному й легковажному настрої. Поза тим, що відбувалося зараз, для нього ніби нічого не існувало — ні в часі, ні в просторі. І він знав: те, що має статися, — станеться, якщо він цього забажає.
— А правда ж, здорово — просто сидіти собі отак і балакати! — сказала Крістіна.
Він узяв її за руку.
— А ми не балакаємо.
— То давайте!
— А хіба ми для цього…
— Знаю. Але до чого ми дійдемо, якщо підемо, і — чи варто?..
— А не можна просто розкрутити рулетку — і хай крутиться?…
— Якщо ми її розкрутимо, результат буде відомий наперед — і вам, і мені. — Вона помовчала, потім зачудовано додала: — Не знаю навіть, чим це пояснити. Якась хімія!
— Хімічно ми, по-моєму, сполучаємося чудово.
— Атож: і завершиться все реакцією з виділенням вогню.
— Я ладен згоріти до решти!
— Якщо я правильно розумію — в ліжку?
Він мрійливо промовив:
— Цур, я зліва!
— Мушу вас розчарувати…
— Ні, ні, мовчіть! Я сам угадаю. Ви забули почистити зуби, правда ж? Нічого, я підожду.
Вона засміялася.
— З вами важко балакати…
— А хіба ми для цього…
— Звідси ми вже починали.
Пітер відкинувся на бильце софи й випустив кільце диму, потім ще одне і ще.
— Я так хочу навчитися цього! — сказала Крістіна. — Але в мене не виходить.
— Чим же ви хотіли мене розчарувати? — спитав він.
— Однією ідеєю. Що в разі, коли те, що може статися… станеться, то для нас обох воно мусить щось означати.
— Для вас означало б?
— Я ще не певна, але, по-моєму, — так.
Ще менш певна вона була щодо того, як поведеться наступної миті.
Пітер роздушив свою сигарету, потім — сигарету Крістіни. Коли він узяв її руки в свої, вона відчула, що її самовладання розвіюється, як дим.
— Ми повинні краще пізнати одне одного, — сказав Пітер, дивлячись їй просто в очі. — А самих слів для цього буває замало.
Він розкрив обійми, й вона пригорнулася до нього, спочатку лагідна й піддатлива, а потім — уже відчуваючи, як здіймається хвиля шаленої жаги. З уст її злітали хтиві, хижі звуки, куди поділись її стриманість і розважність! Охоплена тремтінням, оглушена калатанням свого серця, вона подумки крикнула собі: хай буде, що буде, і геть сумніви, геть розумування! Чуючи уривчастий Пітерів віддих, вона заплющила очі… і раптом він завмер, а потім — потім відсунувся від неї, й вона почула, як він каже:
— Клята пам’ять! Є речі, про які згадуєш у найнеслушнішу мить. — Вів знов обняв її, але ніжніше, й прошепотів: — Ти мала рацію. Дамо тому, що є, визріти.
Вона відчула легкий дотик його вуст, потім почула кроки — кроки до дверей. Ще мить — і двері за ним зачинились.
Крістіна розплющила очі й тихо гукнула:
— Пітере, любий! Не треба, не йди! Прошу тебе, не йди!
Та відповіддю їй був тільки приглушений шурхіт ліфта, що спускався вниз.
14
Вівторок кінчався. До півночі лишалося кілька хвилин.
У третьорядному стриптиз-клубі на Бурбон-стріт блондинка з широченними стегнами міцніше притислася до свого кавалера. Одна її рука лежала в нього на коліні, пальцями другої вона лоскотала йому потилицю.
— Авжеж, — сказала блондинка. — Авжеж, я хочу тебе, золотко.
Він відрекомендувався їй як Стен, з якогось вошивого містечка в Айові, що про нього вона вперше чула. «Коли він ще раз дихне на мене, — подумала вона, — я почну блювати. В людини так з рота смердіти не може; крізь нього, мабуть, пропущено каналізаційну трубу».
— Чого ж ми тоді сидимо тут? — хрипко запитав її кавалер. Він зняв її руку з коліна й пересунув вище. — Ти не пошкодуєш, будь певна.
Вона зневажливо подумала: вони всі такі, ці горлаті, пожадливі хвастуни. Та коли взяти цього типа в роботу, коли влаштувати йому іспит, — то сто шансів проти одного, що й він виявиться слинявим слабаком. Але влаштовувати іспит вона не збиралася. Господи! Як у нього смердить з рота!
За три кроки від їхнього столика незграйний джаз-банд — кілька халтурників, неспроможних влаштуватися в респектабельніших закладах Бурбон-стріт, — хто до лісу, а хто до біса догравав блюз. Під цей акомпанемент виконувала свій танець — якщо тільки можна було назвати танцем безпорадне тупцяння на місці — якась Джоан Менсфілд. (На Бурбон-стріт часто вдаються до таких хитрощів: нікому не відомій акторці пришпилюють трохи змінене ім’я славетної актриси[11], сподіваючись, що перехожі, не помітивши різниці, піймаються на гачок).
— Слухай, — нетерпляче сказав айовець, — чого ми не вшиваємося звідси?
— Я ж уже поясняла тобі, серденько. Я тут працюю, і йти мені ще не можна, бо я маю виконати свій номер.
— Чхав я на твій номер!
— Ай-ай-ай, золотко, ну хіба так можна! — І тут, немов осяяна раптом щасливою ідеєю, товстозада блондинка запитала: — А в якому готелі ти зупинився?
— В «Сейнт-Грегорі».
— Це ж тут під боком!
— За п’ять хвилин могла б уже лежати голісінька.
Вона закопилила губу.
— Ти ж обіцяв поставити ще одну чарочку!
— Поставлю. Ходім!
— Зажди, Стенлі, любий! У мене є ідея.
Все йде, як по маслу, подумала вона, мов добре відрепетируваний скетч! А чом би й ні? Для неї це, хвалити бога, чи не тисячна вистава. Вже зо дві години Стен як-його-там, що приїхав казна-звідки, слухняно йшов на старому, зашкарублому повідці: спочатку з нього злупили за коктейль у чотири рази більше, ніж узяли б у чесному закладі. Потім офіціант підсадив її до його столика — і закрутилася карусель… Стен пив дешеву бурду, що її подавали тут під назвою віскі, а їй — як усім дівчатам, що працюють у барі за комісійні — офіціант подавав у чарці холодний чай. Діждавшись слушної миті, вона підморгнула офіціантові, й той перейшов на обслуговування за найвищим розрядом: приніс півпляшки шампанського місцевого виробу, що за нього Стенлі Сосунцеві, який ще не знає цього, допишуть у рахунок сорок доларів
