Готель - Артур Хейлі

— А про таке мало хто знає. Але в даному разі це не має особливого значення. У вашого авто розбита передня фара, і на ній бракує зовнішнього обідка. Можете не сумніватися: і скло, і обідок — ті самі, і сліди тканини й крові — теж. Ага, я ж іще забув вам сказати: крило все заляпане кров’ю, тільки на чорному тлі її не видно.

— Боже мій! — герцогиня затулила обличчя рукою й відвернулася.

— Що ж ви збираєтеся робити? — спитав її чоловік.

Гладун потер руки, дивлячись на свої куці товсті пальці.

— Ви ж чули — я прийшов послухати, що скажете ви.

Герцог розпачливо вигукнув:

— Що ж тут казати? — Він спробував розпростати плечі, але не зміг. — Кличте поліцію, та й по всьому.

— Ет, нащо поспішати. — В недоладний фальцет детектива закралися філософічні нотки. — Тому, що сталося, вже не зарадиш. І поспіх не допоможе воскресити ні дитину, ні матір. А до того ж, герцогу, в поліційному управлінні вам влаштують такий прийом, такий прийом, що хай бог милує.

Герцог і герцогиня повільно звели на нього очі.

— Я гадав, — сказав Огілві, — що почую від вас що-небудь путнє.

— Н-не розумію, — невпевнено пробелькотів герцог.

— Зате я розумію, — подала голос герцогиня Кройдонська. — Ви хочете на нас заробити, так? Ви прийшли шантажувати нас.

Якщо вона сподівалася, що шокує цим начальника охорони, то даремно.

— Можете називати це, як самі хочете, мадам. Я прийшов тільки за тим, щоб допомогти вам обом викрутитися з біди. Але мені теж жити треба.

— Ви б узяли гроші й пообіцяли мовчати про те, що вам відомо?

— Еге ж.

Зразу ж опанувавши себе, герцогиня зауважила:

— Але з ваших слів випливає, що нас це не врятує — машину так чи так знайдуть.

— Що ж, без ризику тут не обійтися. Але є надія, що вес не вистежать. Я не згадав про одну обставину.

— Яку саме?

— Вона й мені ще не зовсім ясна. Коли ви збили жінку з дитиною, ваша машина чомусь прямувала не до міста, а навпаки — геть від центру.

— Ми проскочили якийсь закрут і поїхали в протилежному напрямку, — пояснила герцогиня. — Тут у вас вулиці такі покручені, що взагалі незрозуміло, як ви їздите… Ну, а потім ми вже завулками повернулися до центру.

— Я, власне, так усе собі й уявляв, — кивнув Огілві. — Але поліція до цього не додумалася. Вона шукає машину, що виїхала з міста, і через це тепер прочісує приміські райони й сусідні населені пункти. Потім вона, звісно, почне обстежувати й центральні квартали, але це, буде не скоро.

— Що значить «не скоро?»

— Не раніше, мабуть, як за три-чотири дні. їй ще стане роботи деінде.

— А що ця відстрочка може дати нам?

— Усе, — відповів Огілві. — Якщо, звісно, ніхто не натрапить на ваше авто випадково. Але це малоймовірно, бо в той закуток навряд щоб хтось поліз. За ці три-чотири дні вам треба буде перегнати своє авто якнайдалі звідси.

— За межі штату?

— За межі південних штатів.

— Це буде діло нелегке?

— Атож, мадам. В усіх довколишніх штатах — Техасі, Арканзасі, Міссісіпі, Алабамі — скрізь поліція виглядатиме машину з такими пошкодженнями, як у вас.

Поміркувавши трохи, герцогиня спитала:

— Чи є можливість спочатку відремонтувати машину? Тому, хто це зробив би, пообіцявши мовчати, ми б дуже добре заплатили.

Готельний детектив енергійно похитав головою.

— Краще вже зразу йти здаватися в поліцію. Усім ремонтним майстерням штату Луїзіана звелено негайно повідомляти про машину, що потребує такого ремонту. І будь-яка майстерня негайно повідомить — будьте певні. Хіба ви не розумієте — у вас земля горить під ногами!

Герцогиня Кройдонська силкувалася зосередитись, зібрати думки, які гарячково пульсували в мозку. Вона розуміла, що головне тепер — зберігати самовладання і ясний розум. Розмова, власне, набула такого характеру, наче йшлося про якісь буденні дрібниці, а не про питання життя і смерті. І цей тон її найбільше влаштовував.

— Як ви назвали ту деталь, що її підібрала поліція?

— Зовнішній обідок.

— Чи можна визначити, від якої він машини?

Огілві ствердно кивнув.

— Можна визначити марку й модель машини і навіть рік її випуску. Те ж саме може встановити й експертиза уламків скла. Та що ваша машина закордонна, це забере, мабуть, кілька днів.

— Але потім поліція вже знатиме, що треба шукати «ягуар»?

— Атож.

Сьогодні — вівторок. Якщо вірити цьому типові, в їхньому розпорядженні час до п’ятниці чи, в кращому разі, до суботи. А вихід, холодно розмірковувала герцогиня, єдиний: підкупити цього детектива і якнайшвидше позбутися машини. Якщо її пощастить перегнати на північ, до якого-небудь великого міста, де про новоорлеанську трагедію й поліційні розшуки ніхто не чув, то залишиться тільки потихеньку відремонтувати пошкодження й знищити таким чином усі докази. А потім, навіть якщо підозра впаде на них, ніхто не зможе нічого довести. Але як перегнати машину?

Цей хамулуватий детектив, безперечно, має рацію: і в Луїзіані, і в сусідніх штатах кожен полісмен служби руху виглядатиме машину з розбитою передньою фарою. Можливо навіть, що дороги будуть перекриті.

І все-таки це можна зробити. Якщо вести машину вночі, а вдень ховати. Побіля кожного шосе є скільки хоч заїздів, куди ніхто ніколи не заглядає. Певна річ, це буде ризикована операція, але краще ризикувати, аніж чекати, доки тебе вистежать і заарештують. І зовсім не обов’язково їхати магістральними шосе — адже існують і путівці. Зрештою, можна спланувати маршрут, до якого в поліції ніколи не додумаються.

Отже, треба все як слід обміркувати. Коли не знаєш місцевості, подорожувати побічними дорогами важко. До того ж ні вона, ні її чоловік не вміють послуговуватися картами. А ще ж їм треба буде заправлятися бензином, їхня вимова й манери скрізь привертатимуть увагу, викликатимуть цікавість. І все-таки треба йти на цей ризик.

А може… А може й не треба?

Герцогиня подивилася на Огілві.

— Скільки ви хочете одержати від нас?

Це несподіване запитання заскочило його зненацька.

— Гм… На бідність ви, здається, не скаржитеся.

— Я вас питаю — скільки? — холодно повторила вона.

Свинячі очиці заморгали.

— Десять тисяч доларів.

Хоч це було вдвічі більше, ніж вона сподівалася почути, вираз її обличчя не змінився.

— І як ми заплатимо вам цю фантастичну суму, що ви дасте нам натомість?

Гладун здивувався.

— Н-ну, я ж сказав — я мовчатиму про те, що знаю.

— А якщо не заплатимо?

Він знизав плечима.

— Тоді я спускаюсь у вестибюль і набираю номер.