Карпатське танго - Тетяна Пахомова
Карамба, Куба, карамба!
Через дванадцять довгих годин перельоту наш літак плавно знижується. Хмари розступаються, і на безмежному синьому полотні повітря й води з’являються вигадливі лінії острова. Він яскраво-зелений, довгастий і дійсно нагадує ящірку. Навколо нього смарагдові намистинки маленьких острівців. Цей острівний Едем – мій омріяний світ краси, досконалості й цілковитої свободи. Цікавість і якесь внутрішнє хвилювання охоплюють мене. Усі чуття дивовижним чином загострюються. Починаю вбирати все навколо ще й шкірою – здається, вона дістає сотню широко розплющених очей. Сходимо з трапа літака. Гаряче вологе повітря атакує цікавими запахами, змушує мозок вібрувати в намаганні проаналізувати й запам’ятати їх. Здрастуй, моя нова домівко!
Гавана. Багато сонця, води й молоді. Рай для довгоногих, струнких чи повних, та однаково життєрадісних і верескливих. Його центр – витягнута набережна з білосніжним піском. Ближче до вечора тут стає гамірно. Білі, чорні й жовті дитячі попки енергійно виринають із води й чергуються з бешкетними білозубими усмішками на різнокольорових обличчях. Височенні королівські пальми зверхньо споглядають свято юнацького гедонізму. Сонце повільно садовить розпечене тіло в океан. Розмірене дихання безмежного велетня приносить нові хвилі й вітер укупі з бажаною нічною прохолодою. Жарти, сміх, музика – Гавана приходить до тями після важкої денної спеки. Вечірнє повітря має присмак солі, рому й сексу. Безкінечний голос пристрасті не дає розійтися по домівках – розпочинаються запальні й відверті танці. То тут, то там у компаніях починає кружляти по колу пляшка.
За неповні два місяці я вже свій. Разом з усіма обпікаю горло ковтком пахучого шістдесятиградусного рому й віддаюся швидким латиноамериканським ритмам. Ром, музика й молодість запалюють вогонь в очах і вулкан усередині. Ізабель плавно вигинається й спокусливо вихитує стегнами. Ловлю її схвальний погляд – і мова мого тіла стає ще більш відвертою. Піт стікає по спині й сідницях, та океан завжди поруч. Він забирає спеку й таємниці голих тіл.
У танцях немає рівних атлетичному Хорхе. Він нагадує кубинську сигару: високий, тонкий і шоколадний. Коли починає звучати мелодія, юнак заплющує очі й вібрує, пропускаючи музику крізь тіло. Його рухи неможливо повторити: для цього потрібно було народитися Хорхе – сховати в собі гени тисяч негритянських поколінь. Дівчата шаленіють від його танцю й щирої білосніжної усмішки, відтак обіймають і виснуть у нього на шиї. А Хорхе віддихується, блаженно закочує очі й повторює: «Б’єн, муй б’єн!» – «Добре, дуже добре!», а за хвилю з вигуком шаленства «Карамба!» починає нові магічні рухи. Час від часу його відкликають вбік знайомі моряки, і він ненадовго зникає, та хутко знову опиняється в центрі диких танців.
Наш натовп – дитина ночі, химерна клаптикова істота на набережній, породження чотирьох світів: суходолу, океану, зоряного неба й мрій – рухається в молодому шаленстві, аж поки не зазоріє на сході. Час… Обійнявшись, рушаємо з Ізабель додому. Ми обоє вільні, щасливі й закохані. Усвідомлення цього й коротка передранкова прохолода підсилюють наші почуття. Скрип залізного ліжка нестерпно ріже вуха й розходиться відлунням по заспаному будинку, випурхує крізь дерев’яні жалюзі на вулицю. На хвильку спиняємось, сміємось і кидаємо старенький матрац на підлогу… Кілька годин сну в переплетенні тіл – і настає день – затяжна спекотна пауза перед ніччю справжнього життя.
Сеньйора Алісія вже наготувала нам сніданок. Він завжди однаковий. Та відблиск нічної тілесної насолоди перетягує увагу із сухих паляничок із кислуватим банановим пюре на загадкові очі моєї дружини-красуні. Спогади про нічне життя змушують нас безпричинно й багато сміятися. Гірка запашна кава повертає в земний світ.
– Спасибі, мамо!
– Спасибі, сеньйоро Алісіє! – повторюю я відлунням.
Завжди усміхнена жінка киває головою у відповідь. Ми одночасно цілуємо її в засмаглі щоки й поспішаємо звільнити місце за невеличким дерев’яним столиком. У дверях уже чекає своєї черги сеньйор Пабло, вітчим Ізабель.
– Як спалося, любий? – запитання Алісії традиційне, як і сніданок.
– Чим ближче до вічності, тим гірше, – бурчить схожий на гриб-зморшок, набагато старший за дружину Пабло. – Як починаю думати, що стільки красунь навколо, які тепер проходять повз мене, то вже не до сну… Що, у цьому світі залишилися тільки банани з борошном?..
Бурчання сеньйора Пабло видається нам смішним і милим, як і деренчливий старий автобус, яким добираємося на роботу. Хоча ще тільки ранок, та вже немилосердно пече. Одноліток автобуса, чорношкірий водій у запраній картатій сорочці, від поту схожий на начищені до блиску лакові туфлі. Він ритмічно вигинається сидячи, наче пританцьовує над потрісканим кермом, і горланить разом із радіоприймачем веселу пісеньку про героя революції Фіделя. Для нього щоденні ранки з автобусними танцями й вдячними глядачами, що час від часу аплодують і схвально кричать «Б’єн! Карам-ба-а-а!», стали безперервним святом життя.
За вікном дивна суміш вишуканих класичних будівель у європейському стилі «красиво – на віки» і обшарпаних хижок. Це враження підсилюють незасклені вікна: нащо, як ураганні вітри все одно виб’ють?.. Так, напевно, виглядав би наш Львів, якби в ньому проходив міжнародний конгрес кочівних циган. Та в кожному місті головне – його дух, і місцевий мені подобався. Денна Гавана дарує усмішки, оптимізм і з величезних плакатів дивиться в майбутнє впевненими поглядами трьох бороданів (по-іспанськи «барбудас»): Фіделя Кастро, його брата Рауля й красеня Че Гевари. Вони нагадують трійцю радянських «барбудас» – Маркса, Енгельса й Леніна, тільки молодші, набагато вродливіші, сексуальні, а головне – двоє з них, брати Кастро, живі й дуже енергійні. Фідель щотижня звертається до свого народу з натхненними промовами про батьківщину, рівність, людяність і те, як протистояти тим, хто прагне відібрати їх у Куби. Четвертина з більш як десятимільйонного населення острова знає живих богів особисто, а всі решта – родичі тих, хто воював пліч-о-пліч із братами Кастро, а потім зробив із
