Карпатське танго - Тетяна Пахомова
У мені клацає стоматолог, і в нього недобрі передчуття.
– То я хоч подивлюся на той зуб, гаразд? А то починаються вихідні і…
Господиня не дає навіть договорити:
– Та нема що там ся дивити… Зуб як зуб. Не хоче бідна дитина, щоб його хто видів, розумієте?
– Пані Галю, – втручається в мову Ізабель, – ваш Сашко дуже вродливий хлопець, і йому саме це треба говорити, а не «хворий і хворий»…
Такою ми нашу господиню ще не бачили: раптовий хижий погляд з-під лоба й стиснуті губи, які випустили майже зміїне шипіння:
– Не пхайтеся до моєї дитини… Ні з хом’яком, ні з порадами… Зрозуміло? Це моя дитина… Це мій хрест… Маєте анальгін – давайте, а ні – вимітайтеся…
Пані Галя йде з таблетками, а ми залишаємося зі змішаними почуттями. Добре, що проникливий голос Хуліо Іглесіаса здатний вилікувати будь-який зіпсутий настрій. І створити інший…
Зазвичай у суботу ми довго спимо. А сьогодні ще довше, бо вона особлива: не просто вихідний, а остання субота, проведена в Радянському Союзі. Та солодку дрімоту перериває наполегливий стук у двері. На порозі страшенно стурбована пані Галя.
– Пробачте, пане Андрію, та… – Жінка заходиться плачем і не може навіть договорити, лише махає в бік будинку.
Розумію, що щось сталося із Сашком. Так і є… Це сумно, дуже сумно. Хлопчина блідий і вимучений, з величезною пухлиною на лівій щоці.
– Що, був не пролікований кутній зуб у нижній щелепі?
– Та… сидів гнилий пеньок… – ледве вимовляє Саша.
– Зробіть щось, пане Андрію, – благально заломлює руки мати.
Ретельно добираю слова, щоб не налякати й без того настрашених людей:
– Розумієте, що сталося… Коли інфекція потрапляє з кореня зуба в м’язи, це спричиняє нагноєння. Оця пухлина – це гній…
– То я зараз його нагрію сіллю – і він прорве… – заметушилася пані Галя.
Та-а-ак… Треба називати речі своїми іменами.
– Ні! Цей гній не має шансів вийти. Він може лише опуститися у своєрідну м’язову кишеню між стінками горла і…
– І що?.. – обоє напружено чекають на продовження.
– І звідти вже виходу нема. У кров і далі по всьому організму. Це флегмона, причому одна з найнебезпечніших. Поки що в нас іще є час доїхати до лікарні й зробити невеличкі надрізи, щоб випустити гній.
– А вдома… удома в нас ви можете це зробити, Андрію?
– У мене нема тут інструментів. Крім того, потрібно буде пройти ще й курс лікування антибіотиками.
Поки ми всі зібралися, поки доїхали до лікарні, пухлина почала загрозливо опускатися в зону шиї.
– Почекайте, будь ласка, кілька годин… – щебече молоденька медсестра у відділенні швидкої допомоги, – наш лікар за містом на відпочинку, за ним уже поїхали…
Та в нас зовсім не залишилося часу. Прошу дати мені дозвіл зробити термінову операцію. Неохоче, але дозволяють. Обережно роблю надріз на шиї, вставляю дренажну трубку. У медичний лоток біжить кривавий гній. Саша мужньо витримує неприємну процедуру. Відвозимо його в палату. Медсестра метушиться й ставить систему. Усе вдалося… Ургентний лікар, коли нарешті прибув, лише потиснув мені руку.
– Спасибі, молодий колего. Ви діяли рішуче й усе зробили правильно.
Схвильована пані Галя витирає сльози й просить дозволу залишитися біля сина, та їй забороняють:
– Жіночко, ми для того тут є, щоб пильнувати хворих. Ідіть, усе буде добре…
У неділю ми відвідуємо Сашка. Він дуже блідий та слабкий. У палаті ще сім чоловіків. Та найголовніше те, що Саша не затуляє обличчя. Може, просто не має сили. Але коли заходить молоденька медсестра, він інстинктивно таки підносить руку й кладе її на око.
– Що, Сашку, обличчя болить? Ну, нічого, скоро перестане… Гною було багато, та й так… – усміхається й робить юнакові укол. – Ти ж такий красень… Скоро підеш на поправку й покличеш мене на побачення, згода?..
Сашко ніяково всміхається у відповідь.
– А які в нього руки золоті, якби ви знали, – підморгує мені Ізабель.
Зацікавлена медсестра зупиняється у дверях.
– О, це добре… А в нас тут кип’ятильник зламався – може, глянеш?..
Коли вона йде за кип’ятильником, Сашко кидає на нас тривожні погляди. Його щось починає мучити. І ми здогадуємося що.
– Сашо, мушу тобі сказати, як жінка: ти їй сподобався! – шепоче Ізабель.
– І ти маєш діяти, – приєднуюся до розмови. – Головне для чоловіка – упевненість і рішучість. Ти дивися їй у вічі й усміхайся.
– …І скажи, що вона тобі подобається! Для нас, дівчат, це важливо, – закінчує Ізабель.
Саша з доброю усмішкою слухає нас, та раптом схлипує й відвертає обличчя до стіни.
– Мої очі… Вони не можуть подобатися…
– Сашку, у тебе дуже гарні очі. По-перше, ти ними бачиш, і це велике щастя, повір нам, лікарям. Може, ти й не знаєш, та в нашому місті є багато незрячих людей. Вони ніколи не бачили ні неба, ні зелені й квітів, ні пташок, ні своїх батьків, ані себе. Вони не знають кольорів. Вони не можуть так, як ти, відремонтувати праску. А по-друге, твої очі просто рідкісного кольору. Є люди, які багато б віддали, щоб мати такі очі, як у тебе.
Сашко повертає обличчя. На ньому світиться надія.
– Я… вперше таке чую. І я ніколи над таким не думав.
До палати повертається медсестра. Саша автоматично заносить руку над лицем, та за мить опускає її й усміхається дівчині. Ізабель тягне мене до виходу.
– Нам час. Сашку, ми до тебе ще прийдемо, гаразд?
У відповідь хлопець киває. Та найголовніше – не затуляє обличчя й не відводить погляду.
Виходимо з лікарні й потрапляємо до світу здорових людей і весни. Травневе сонце виганяє холод і людей із товстих мурів кам’яниць. У неділю спраглі тепла львів’яни заполонили парки й скверики. Ми теж неквапно йдемо в Стрийський парк. Раптом Ізабель зупиняється, дарує мені неймовірну усмішку й тягне до кольорової афіші при вході в парк.
– Глянь, Андрі, глянь сюди… Це ж для тебе!
Очам не можу повірити… Поспішаємо туди, де неподалік від центрального входу розташувався невеликий пересувний зоопарк. Купляємо квитки й намагаємося знайти поміж тісних вольєрів клітку з фламінго. Ось, є… Птахи заклякли поміж вузьких брудних дзеркал, які мають створити для двох бранців ілюзію великої зграї. Їхні пропорції ідеальні, це справжній гімн красі, але… Вони більше не рожеві, як на афіші. Колір світанків і заходів сонця вицвів і змінився на сіру барву
