Карпатське танго - Тетяна Пахомова
– Як гарно… А я колись вирізав із дерева кулон у вигляді цього птаха.
– І де він?
– Я подарував його… – відвертаюся до вікна: мені не хочеться більше спогадів.
Ізабель це відчуває – просто мовчки тримає мене за руку. От ми й у селі. Яке ж воно гарне навесні! Побілені хатки на пагорбах, величні смарагдові ліси за ними, дзюркотливі потічки, задиристий переспів півнів… Та все одно чогось бракує, тільки ніяк не можу зрозуміти чого. Ізабель зауважила це швидше від мене:
– Чуєш, Андрі, а тут завжди було багато дітей на вулиці. Де вони? Якось надто тихо без них…
– Не знаю… – відказую й відчуваю, як недобре передчуття заповзає в душу.
Карпатські села як довга стрічка: повторюють вигини долини й тягнуться вдалечінь єдиною вулицею з розкиданими обабіч на пагорбах хатинками. Ще один плавний поворот – і ми вдома. Та що це?.. Здається, усе село зібралося тут… Проходимо крізь юрми заплаканих дітей з учительками в темних хустках. Дорослі чорною хмарою оточили сусідський будиночок Вихренків. Мене смикає за рукав сестра Марійка.
– Андрій… А ми не знали, як тебе повідомити… Добре, що ти приїхав… Миколу ховають…
Це був удар блискавки, що розкраяла мене навпіл. Микола… Не просто сусід-одноліток. Мій друг, однокласник, бойовий побратим. Мій названий брат. З ним ділили один окраєць хліба на двох, билися на власноруч змайстрованих дерев’яних шаблях, пізнавали прості істини життя й довіряли один одному таємниці першого трепетного кохання. Разом відганяли вовків дорогою до школи й разом червоніли за бешкетні витівки… Сльози потекли обличчям. Я повільно рушив до хатинки. Цього не може бути… Зараз він вийде, високий і ставний, засміється й зніяковіло витиратиме тверду долоню від мазуту для рукостискання… Подвір’я. Люди мовчки розступаються. Холодний блиск цинкової домовини на необтесаних дерев’яних лавах… У ній Микола. Його мати вже не має сліз. Погляд її сухий і далекий. Мій прихід пробуджує в ній життя. Почорнілими губами вона хрипко промовляє:
– Андрійку… Йому там холодно… Нема нашого Миколки… – Помовчала трохи й обвела напівбожевільним поглядом односельців. – А може, і є… – І раптом закричала так несамовито, що аж пішло відлуння від горбів: – А може, є?! Може, живий він?!
– Успокойся, мать, – виокремився з натовпу військових поважний майор. – Погіб он. Как гєрой. В Афганістанє.
– А нащо, нащо ви його туди?! – заходилася криком мати Миколи. – Скажі-і-іть…
– Долг ісполнять інтернаціональний. – Майор не втрачав витримки.
– Долг?! Який долг?! – Миколина мати вп’ялася руками в мундир майора. – А ти, ти своїх дітей туди послав?! Ні?! То ти не зрозумієш… А я… я його народила для себе, розумієш, для себе! Щоб він мене онуками втішив. Щоб води на старості подав, розумієш?! Ото є людські обов’язки… Але у вас долг… – Мати ридала, і ніхто не мав чим її втішити. Раптом вона стихла й метнулася в бік хліва. Вернулася, несучи в руках сокиру й молоток.
– Відкривай! Уже! – простягнула інструменти майорові.
– Зачєм?
– Попрощатися з ним хочу… Побачити востаннє… Поцілувати. Пробачення попросити, благословити… Забрали мого сина, то хоч то від мене не забирайте. Давай…
– Успокойся, мать. Нє паложено.
Мати звернула благальний погляд на мене й мовчки простягнула сокиру. Я повільно вставив її в щільне місце з’єднання й почав постукувати молотком.
– Потрібна викрутка…
Мати Миколи побігла до хліва.
– Ей, парєнь… Нє делай етаво… – Майор загрозливо підійшов впритул.
– Роби, Андрійку, роби, сину… – Миколина мати простягнула викрутку.
Віко вже почало піддаватися. Зі щілини полинув страшний трупний запах обгорілої плоті.
– Так! Рєбята, давай! – коротко скомандував майор.
Двоє кремезних солдатів вивернули мені руки й відтягнули від труни. Решта стала навколо домовини обличчями до натовпу. Загрозливо клацнули затвори автоматів. Майор вийшов наперед.
– Так. Слушайтє мєня вніматєльно. Ваш крестьянін погіб как герой. Гроб долго бил в дорогє. Тєло уже нє узнать. І запах… Так што нєчєво… Пашлі!
Мати Миколи впала на землю й заголосила. То був крик найстрашнішого болю у світі. Його розуміли всі, хто плакав разом із нею. Проте вбивчої сили материнського болю не дано пізнати до кінця тим, хто не пережив смерть власної дитини. В очах односельців теж був біль – біль співчуття. Та він не підносився до небес і не ставав стрілою помсти тим, хто послав Миколу до далекого Афганістану. Він стояв при землі, наче густий туман. Його тримали пазури тваринного страху за своїх дітей. Тих, що стояли поодаль на пагорбі. Стражденне мовчання старших ставало закликом до терпіння молодшим. Священика не допустили до поховання. На кладовищі майор сухо сказав:
– Так. Гаварітє, кто там должен.
– Наш комбайнер і тракторист Микола Вихренко любив свою працю, – пафосно розпочав голова колгоспу. – Він був вірний ідеалам нашої Комуністичної партії і її геніального… – і тут Українець перетнувся поглядом зі зболеними очима матері й затнувся. – І хай земля йому буде пухом, – закінчив і відійшов убік.
– Миколко, любий… – плакала наша перша вчителька. – Ти станеш взірцем героїзму для наших учнів. Вони братимуть із тебе приклад…
Я слухав і згадував Катю. Усі ці люди звучали, мов фальшиві музичні інструменти. Та те, що їх змусили тут говорити, зовсім не означало, що вони не могли відмовитися. Або зазвучати по-справжньому. Люди не інструменти. Вони ж мають свою волю й можуть її виявляти. Та вже забули, як це робиться. Усі-усі забули. Чи, точніше, їх змусили забути? Не знаю.
Поряд стоїть Ізабель. Вона тримає мене за руку. Як добре, що ми вдвох і що нас оминає лихо. Але в цій країні наше щастя виглядає паперовим дитячим корабликом у морі людських сліз і розчарувань. З часом він ризикує розм’якнути й розчинитися. Страх – повільна отрута для любові. І неважливо, звідки він приходить. Я не хочу цього.
Добігав кінця передостанній тиждень нашого життя у Львові. Я всотував красу вуличок та архітектури міста, уривки розмов львів’ян, безтурботний сміх молоді. Ці дні мали назавжди оселитися в моїй пам’яті. Спогади – це те, що я зможу забрати із собою й розгортати, як книгу, коли захочу. Як і кожен із тих вісімдесяти фоліантів, що заповнили дві важезні валізи в нашій кімнаті й уже чекають на від’їзд.
У п’ятницю ми довго гуляли вуличками міста й згадували своє студентське життя. Крутими стежинами вийшли на Високий замок, щоб востаннє помилуватися червоними черепичними дахами серед острівців зелені. Ми залишаємо тут часточку себе. Але й це місто подарувало нам одне одного. Ми трималися за руки й мовчки йшли крізь нічну задуму Львова додому.
– О, нарешті! Слава Богу,
