Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке

— Обережно зі своєю свічкою!

— Ти тут? — запитав я, насилу звівши дух, і не знав до ладу, добре це чи погано. Він лише засміявся, і я не знав, що робити далі. Свічка блимала, і я не міг роздивитися виразу його обличчя. Мабуть, погано, що Ерік опинився тут. А втім, підійшовши до мене, він проказав:

— Її портрет не тут, ми завжди шукаємо його вище. — Своїм стишеним голосом і одним рухливим оком він показав кудись угору. Я зрозумів, що він мав на увазі горище. Але тут мені свінула одна дивна думка.

— «Ми»? — запитав я. — Тож вона нагорі?

— Так, — кивнув він і впритул підійшов до мене.

— І вона шукає разом з вами?

— Так, ми шукаємо.

— Тож її портрет забрали звідси?

— Атож, сам подумай, — обурився він. Проте я не розумів, навіщо їй той портрет.

— Вона хоче бачити себе, — прошепотів він зовсім близенько.

— Гаразд, — погодився я, неначе зрозумів. Аж тут він загасив мою свічку. Я бачив, як Ерік тягнувся до світла, високо піднявши брови. Потім стало темно. Я несамохіть відсахнувся.

— Що ти робиш? — здушено запитав я, горло мені пересохло. Він підскочив до мене, вхопив за руку й хихикав.

— Чого ти лізеш? — обурився я і хотів струсити його, але він цупко тримався. Я нічого не міг удіяти, а він уже обняв мене за шию.

— Відповісти? — просичав він, і краплинки слини залетіли мені у вухо.

— Так, так, мерщій.

Я не знав, що кажу. А він, обіймаючи, вже всім тілом пригорнувся до мене.

— Я носив їй дзеркало, — сказав він і знову захихотів.

— Дзеркало?

— Так, бо портрет не тут.

— Атож, — кивнув я.

Він одразу потяг мене до вікна і так сильно вщипнув за плече, що я зойкнув.

— Але там її теж немає, — шепнув він мені на вухо.

Я несамохіть відштовхнув його, в ньому щось тріснуло, і мені здалося, ніби я зламав його.

— Відчепися! — І тепер я й сам засміявся. — Там немає, як це її там немає?

— Ти йолоп, — злобно відповів він і вже не шепотів. Його голос змінився, наче він удався тепер до нового, ще не випробуваного штукарства. — Ти або там, — проказував він надміру розумно і з притиском, — і тоді тебе тут немає, або тут, і тоді ти не можеш бути там.

— Звичайно, — відповів я швидко, не задумавшись над словами. Я боявся, що інакше він піде й лишить мене самого. Я навіть схопився за нього.

— Може, станемо друзями? — запропонував я. Ерік зволікав.

— Мені байдуже, — відповів він зухвало.

Я спробував започаткувати нашу дружбу, але не наважився обняти його.

— Любий Еріку, — лише вимовив я й ледь доторкнувся до нього. Я одразу відчув велику втому. Я озирнувсь: я вже не розумів, як я тут опинився і як я нічого не боявся. Я вже не знав до ладу, де вікна, а де — картини. Тож, коли ми пішли, він був змушений вести мене.

— Вони нічого тобі не заподіють, — великодушно запевнив він мене і знову захихотів.

Любий, любий Еріку, можливо, ти був би моїм єдиним другом. Адже я ніколи не мав друга. Шкода, що ти не погодився на дружбу. Я багато міг би розповісти тобі. Можливо, між нами панувала б добра злагода. Про таке ніколи не знаєш. Я пригадую, що тоді намалювали твій портрет. Дід запросив якогось художника, що малював тебе. Щоранку по годині. Я не пригадую, яким був той художник, навіть його прізвище випало мені з пам'яті, хоча Матильда Браге повторювала його щомиті.

Чи бачив він тебе так, як бачив я? Ти був у світло-бузковому костюмі з оксамиту. Матильда Браге марила таким убранням. А втім, це не має значення. Я б хотів тільки знати, чи бачив він тебе. Припустімо, то був справжній художник. Припустімо, він не думав, що ти помреш, перше ніж він домалює картину, що в його ставленні не було ніякої сентиментальності, він просто працював. І його чарувала неоднаковість твоїх карих очей, він жодної миті не бентежився через око, яке не ворушилося, мав такт нічого не ставити на стіл, на який, мабуть, трохи спиралася твоя рука, — припустімо, й усі інші потрібні речі, тож у такому разі та картина, отой твій портрет, — остання в галереї Урнеклостеру.

(І коли виходиш із галереї, переглянувши всі портрети, ти бачиш хлопчика. Стривайте, хто це? Якийсь Браге. Бачиш срібну палю на чорному полі й павичеві пера? Там стоїть і ім'я: Ерік Браге. А це не той Ерік Браге, якого стратили? Звичайно, цей факт досить відомий. Але це, звичайно, не той. Цей хлопчик хлопчиком і помер, байдуже коли. Хіба ти не бачиш?)

Коли хто провідував нас і гукали Еріка, про це панна Матильда Браге щоразу запевняла, що навіть повірити не можна, як він схожий на стару графиню Браге, мою бабусю. Мабуть, то була дуже поважна дама. Я ніколи не знав її. Натомість дуже добре пригадую матір мого батька, властиву господиню Ульсґора. Такою вона лишилася назавжди, хоч як гнівалася на татап, що ввійшла в дім як дружина єгермейстера. Відтоді бабуся всякчас удавала, ніби тримається позаду, і посилала слуг до матері з кожною дрібницею, натомість у важливих справах спокійно все вирішувала й порядкувала, нікому не звітуючи. Матап, здається мені, чогось іншого й не бажала. Вона була цілком не готова наглядати за великим будинком, їй цілковито бракувало вміння поділяти речі на головні і другорядні. Все, про що їй казали, видавалося їй абсолютним, і вона забувала при цьому про інше, що теж було тут. Мати ніколи не нарікала на свекруху.

Та й кому