Іди, вартового постав - Харпер Лі

— Нью-Йорк? Там усе, як завжди,— Джін-Луїза обернулася до молодої жінки у крихітному капелюшку, з дрібними рисами обличчя і маленькими гострими зубками. То була Клодіна Макдауел.

— Ми з Флетчером навесні їздили до Нью-Йорка і весь час намагалися тебе розшукати.

«Навіть не сумніваюся».

— І вам там сподобалося? Ні, не відповідай, я сама скажу: ви божественно провели час, але не уявляєте, як там можна жити.

Клодіна вишкірила свої мишачі зуби.

— Точнісінько так! Як ти здогадалася?

— Я екстрасенс. Ви все подивилися в місті?

— Ой, ну звісно! Були у Латинському кварталі, на Копакабані, ходили на «Гру в піжамах». Це перша театральна вистава, яку ми бачили в житті. І вона страшенно нас розчарувала. Вони всі такі?

— Більшість із них. А ви піднімалися нагору сама знаєш чого?

— Ні, але ми відвідали Радіо-Сіті. Знаєш, там навіть люди живуть. Ми подивилися концерт у мюзик-холі Радіо-Сіті, і, Джін-Луїзо, на сцену там виходила коняка.

Джін-Луїза сказала, що це її зовсім не дивує.

— Ми з Флетчером, ясна річ, раді були повернутися додому. Просто не розуміло, як ти там живеш. Флетчер витратив у Нью-Йорку за два тижні більше грошей, ніж ми тут витрачаємо за півроку. Флетчер сказав, що не уявляє, чого це люди живуть у такому місті, коли можна за безцінь придбати собі будинок з подвір’ям тут у нас.

«Можу тобі пояснити. У Нью-Йорку ти належиш сам собі. Можеш охопити й обійняти увесь Мангеттен у приємному усамітненні, а можеш піти під три чорти, якщо схочеш».

— Бачиш,— сказала Джін-Луїза вголос,— до Нью-Йорка треба призвичаїтися. Я сама його ненавиділа перші два роки. Він мене лякав, аж поки одного ранку хтось не штовхнув мене в автобусі, а я його штовхнула у відповідь. І коли я так зробила, то зрозуміла, що стала частиною міста.

— Штовхачі, от хто вони всі. Ні в кого там немає гарних манер,— зауважила Клодіна.

— Та ні, в них є манери, Клодіно. Просто вони інші, ніж у нас. Той, хто штовхнув мене в автобусі, очікував, що я штовхну його в свою чергу. Такі правила, і це просто гра. Ніде немає кращих людей, ніж у Нью-Йорку.

Клодіна піджала губи.

— Ну, не хотілося б мені товктися серед отих італійців чи пуерториканців. В одному кафетерії я озирнулася і побачила, що майже поруч зі мною сидить негритянка і їсть обід, ну буквально поруч зі мною. Я знала, звісно, що вона має право, але пережила справжній шок.

— Вона тобі якось зашкодила?

— Гадаю, ні. Я хутенько звідти дременула.

— Знаєш,— тон Джін-Луїзи був дуже лагідний,— там нікого не тримають на ланцюгу, всі люди вільні, без винятку.

Клодіна згорбила плечі.

— Я не розумію, як ти там з ними усіма живеш.

— Їх просто не помічаєш. З ними працюєш, їси поруч з ними або разом з ними, їздиш із ними в автобусі й просто не помічаєш, якщо не хочеш. Я не усвідомлювала, що біля мене в автобусі сидів здоровенний негр, аж поки мені не треба було виходити. Просто не звертаєш уваги.

— А от я, зрозуміло, звертала увагу. А ти або сліпа, або я не знаю що.

«Так, я сліпа. Я ніколи не розплющувала очей. Ніколи не зазирала в людські серця, дивилася тільки на їхні обличчя. Сліпа як камінь... Містер Камінь. Містер Камінь учора у церкві поставив вартового. Він мав би надати вартового і мені. Мені потрібен вартовий — поводир сліпого, який щогодини оголошуватиме, що він бачить. Мені потрібен вартовий, який розповість, що людина говорить одне, а думає зовсім інше, який поділить оте навпіл і скаже: тут така справедливість, а отут — інакша, і пояснить мені відмінність. Мені потрібен вартовий, який вийде і проголосить усім, що двадцять шість років — це надто довгий час, щоб когось розігрувати, яким би кумедним не був цей жарт».

14

— Тітонько,— заговорила Джін-Луїза, коли вони прибрали посуд і розставили все по місцях після вранішнього набігу гостей,— якщо вам не потрібна машина, я б з’їздила до дядька Джека.

— Мені потрібно лише трохи подрімати. А ти не хочеш пообідати?

— Ні, мем. У дядька Джека знайдеться для мене якийсь сандвіч, сподіваюся.

— Не дуже на це розраховуй. Він тепер майже нічого не їсть.

Джін-Луїза зупинила машину на під’їзній доріжці доктора Фінча, піднялася крутими сходами, постукала у двері й увійшла, виспівуючи сиплим голосом:

Мій дядько Джек старий з ціпком тепер,

Бо хлопцем гоцав — мало не помер,

Податками обклав...

Дядько відізвався з глибини дому:

— Я все чую, вульгарне ти дівча. Я на кухні.

Будинок доктора Фінча був невеликий, але вітальня вражала розмірами. Свого часу це була танцювальна зала, але доктор Фінч перегородив її і встановив уздовж усіх стін книжкові полиці.

Джін-Луїза перетнула вітальню й опинилася там, де колись була відкрита веранда. Нині вона трохи нагадувала кабінет, як, власне, і всі інші приміщення в будинку. Джін-Луїза в житті не бачила житла, яке б так добре відображало особистість власника. Дещо моторошна неохайність панувала над порядком: доктор Фінч тримав свій будинок у бездоганній чистоті, але книжки повсякчас накопичувалися купами, хай де він сидів, а оскільки він мав звичку сідати де завгодно, то в усіх кімнатах, у зовсім неочікуваних місцях, були стоси книжок, чиста біда для прибиральниці. Він не дозволяв їй торкатися книжок, а при тому вимагав ідеального ладу, тож бідолаха змушена була пилососити, обмітати пил і натирати підлогу, оминаючи книжки. Одна нещасна служниця втратила пильність і випадково перегорнула сторінку в книжці «Оксфорд перед Трактаріанством» Таквела, яку читав доктор Фінч, і той жбурнув у неї мітлу.

Коли дядько вийшов до Джін-Луїзи, вона подумала, що мода приходить і минає, а дядько з Атикусом навіки залишаться вірними жилетам. Доктор Фінч був без піджака, а на руках тримав свою стару кицьку Розу Ейлмер[32].

— Де ти була вчора, знову на річці? — він гостро поглянув на неї.— Покажи язика.

Джін-Луїза вистромила язик, і доктор Фінч пересадив Розу Ейлмер на праву руку, покопався у жилетній кишеньці, витяг звідти окуляри-половинки і начепив їх собі на перенісся.

— Нема чого стояти з висунутим язиком. Стули рота,— звелів