Іди, вартового постав - Харпер Лі
— Новий клас?
— Що з тобою, дитино? Де тепер фермери-орендарі? На заводах і фабриках. Де тепер батраки? Там само. Ти бачила, хто мешкає у тих білих будиночках на тому кінці міста? Мейкомський новий клас. Ті самі хлопці й дівчата, які ходили з тобою до школи і виросли на крихітних фермах. Твоє покоління.
Доктор Фінч смикнув себе за ніс.
— Ці люди — улюбленці федерального уряду. Уряд видає їм кредити на будівництво, надає їм безкоштовну освіту за службу в армії, забезпечує їм пенсії за віком і декілька тижнів по втраті роботи виплачує грошову допомогу...
— Дядьку Джеку, ти — старий цинік.
— Який цинік, у дідька! Я просто старигань зі здоровим глуздом і з органічною недовірою до патерналізму й управління у великих дозах. Твій батько такий самий...
— Якщо ти ще скажеш, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, я жбурну в тебе чашку з кавою.
— Єдине, чого я боюся в нашій країні, це що колись її уряд стане такою велетенською потворою, аж розтопче найменшого з нас, а тоді тут і жити буде не варто. Америка поки що залишається унікальною в цьому виснаженому світі тільки тому, що в ній людина може досягти вершин завдяки власному розуму, або піти під три чорти, якщо того хоче сама, але таке надовго не залишиться.
Доктор Фінч усміхнувся, як приязний проноза.
— Лорд Мельбурн якось сказав, що єдиними справжніми функціями уряду мають бути запобігання злочинам і дотримання угод, а я до цього додам ще одне, тому що живу, хоч і проти своєї волі, у двадцятому столітті: забезпечення загальної оборони.
— Дещо туманне твердження.
— Дійсно. Нам надано дуже багато свободи.
Джін-Луїза зіперлася ліктями на стіл і обхопила руками голову. З дядьком щось негаразд. Він цілеспрямовано звертається до неї з красномовним незрозумілим закликом і водночас цілеспрямовано ухиляється від головної теми. Він спрощує одне, перескакує через інше, пересмикує і робить фінти. Цікаво чому. Його було так легко слухати, він так заколисував своїм лагідним дощиком зі слів, що Джін-Луїза прогледіла відсутність рішучих жестів і зливи його «Гм» і «Ха», якими пересипалися його звичайні розмови. Вона не зрозуміла, що дядько не на жарт стурбований.
— Дядьку Джеку,— почала вона,— а що це все має спільного з цінами на яйця в Китаї? Ти ж чудово знаєш, про що мені йдеться.
— Хо,— відказав він. Щоки у нього почервоніли.— Яка ти в нас розумна!
— Розумна достатньо, щоб знати: стосунки між неграми й білими нині гірші, ніж я змалечку бачила, а ти, до речі, про це й словом не обмовився; розумна настільки, щоб цікавитися, чому твоя сестричка-праведниця робить те, що робить; розумна достатньо, що дізнатися, що, в біса, трапилося з моїм батьком.
Доктор Фінч сплів пальці і сперся на них підборіддям.
— Народження людини — справа важка. Неохайна, болісна, іноді небезпечна. І завжди кривава. Те саме з цивілізацією. Південь переживає останні болі при пологах. Тут народжується щось нове; не впевнений, що мені воно буде до вподоби, але я не доживу до того часу. А ти доживеш. Такі, як ми з твоїм батьком, вже застаріли, і нам час іти геть, проте дуже шкода, що ми заберемо з собою багато важливого для цього суспільства — бо в ньому було чимало хорошого.
— Облиш ці теревені й відповідай мені!
Доктор Фінч підвівся, зіперся на стіл і подивився на неї. Від носа до рота в нього залягли глибокі складки, утворивши різку трапецію. Очі в дядька спалахнули, але голос лишався спокійним.
— Джін-Луїзо, коли на людину наставлена рушниця, вона хапається за першу-ліпшу зброю, якою може захиститися,— камінь, дровиняку чи раду білих громадян.
— Це не відповідь!
Доктор Фінч заплющив на мить очі, а потім втупив погляд у стіл.
— Ти повсякчас навмисно ухилявся від моїх питань, дядьку Джеку, такого з тобою ніколи раніше не було. Ти завжди прямо відповідав на будь-яке моє питання. Чому ти не хочеш так зробити зараз?
— Тому що не можу. Це не в моїй владі й не в моїй компетенції.
— Ніколи не чула від тебе таких слів.
Доктор Фінч розтулив і одразу міцно стулив рот. Узяв Джін-Луїзу під руку, повів до сусідньої кімнати і зупинився перед трюмо в золоченій рамі.
— Поглянь-но на себе,— наказав він.
Вона поглянула.
— Що ти бачиш?
— Себе і тебе,— вона зробила крок до дядькового віддзеркалення.— Знаєш, дядьку Джеку, ти гарний і страшний водночас.
Дядько в неї на очах немов повернувся на сто років назад: він зробив щось на кшталт поклону.
— Дякую, мем,— промовив він, став позаду неї і обхопив руками за плечі.— А тепер подивися на себе. Я скажу тобі тільки одне. Поглянь на свої очі. На свій ніс. На своє підборіддя. Що ти бачиш?
— Себе.
— А я бачу двох людей.
— Ти маєш на увазі — шибеника і жінку?
Віддзеркалення доктора Фінча похитало головою.
— Ні, дитино, ні. Це в тобі також є, але зараз я про інше.
— Дядьку Джеку, не розумію, чому ти прагнеш сховатися в тумані...
Доктор Фінч почухав голову, і сивий чуб став сторчма.
— Пробач мені,— сказав він.— Іди своїм шляхом. Іди вперед і роби те, що вважаєш за потрібне. Я не можу тебе зупинити, не повинен тебе зупиняти, Чайлде Роланде[40]. Але все це брудна, ризикована справа. Дуже кривава справа...
— Дядьку Джеку, любий, повернися на землю.
Доктор Фінч обернув її до себе, тримаючи за плечі.
— Джін-Луїзо, я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Те, про що ми сьогодні говорили... я хочу тобі дещо сказати і подивитися, чи ти здатна те все осягнути. Справа ось у чому: те, що було важливо у нашій війні з Північчю, важливо нині в нашій внутрішній війні. А тепер обдумай це як слід і скажи мені, що я маю на увазі.
Доктор Фінч замовк, чекаючи на відповідь.
— Ти говориш, як пророк,— мовила Джін-Луїза.
— Так я і
