Хресна проща - Роман Іванович Іваничук
На цьому Кириченко затявся, вступний псалом закінчився, й він передав ведення зборів Черепову.
Секретар факультетського комсомольського комітету зовсім не збирався забавлятися патріотичним словоблуддям, він, наслідуючи жест вождя світового пролетаріату, викинув уперед руку й, спрямувавши на лаву підсудних вказівного пальця, заговорив, надаючи словам якнайбільше нищівного осуду і гніву.
— Ось сидять вони із зухвалими мінами, четверо паничів, — навіть при найбільшій поблажливості я не посмів би їх назвати товаришами! — й з ними розфуфирена панянка. І всі вони, немов ті невдячні щенюки, які кусають власного господаря, підняли — на щастя, ще не заплямовані злочинами руки — на наш найсправедливіший лад, який дав їм можливість задарма навчатися в нашому храмі науки…
Ліда пирхнула глузливим смішком, обдала Черепова зневажливим поглядом й відвела очі до вікна, в яке втискалася величним силуетом засніжена баня собору Святого Юра.
— Можна подумати, — промовила півголосом, — що десь існують цивілізовані країни, в яких молодь не має можливості вчитися…
Черепов на її репліку не зреагував, тільки від люті натрудоватіли жовна на його вилицях.
— Та я хочу вас запитати, — продовжував він, — з якою метою, а нам про все те добре відомо, збиралися ви біля печери і навіть у самій печері в страдчівському лісі? Що то було: таємні зібрання підпільників у катакомбах чи дитячі романтичні забави, які вже не надто пасують до вашого віку?
— Катакомби є не лише в Страдчі, їх ніде не бракує, й мало хто вилазить з них на світ Божий, — знову ніби сама до себе проказала Ліда, й цього разу її погляд зчепився з гнівним позирком Черепова. Вона рішуче брала вогонь на себе, й Антон, щоб виручити її з небезпеки, заговорив, як завжди, розважливо, й мова його мало стосувалася справи.
— Романтика, шановний товаришу Черепов, більш властива дорослим, ніж дітям… Романтиками були Гюґо, Байрон, Словацький: тему Мазепи, наприклад, вони розв'язували в ідеально романтичному ключі… й Пушкін теж був романтиком, однак лише до того менту, поки й він не зайнявся мазепинською темою: збайдужілий до літературно–художніх стилів поет став публіцистом…
— Точніше — імперським реалістом! — вигукнув Мирон, і на його обличчі спалахнула саркастична посмішка. — Чого варті його реалістичні інвективи: «Смирись, Кавказ, идет Ермолов… все русскому мечу подвластно!» Й на цьому закінчився пушкінський романтизм…
— І великий поет — теж, — додала Ліда.
У дискусію ув'язався Ігор, не даючи Черепову прийти до слова. Підсудні почали просто над ним знущатися, знаючи наперед, що кари їм все одно не минути.
— Романтизм як літературна течія, — заговорив Ігор, ніби на екзамені, — почав у нас бурхливо розвиватися у двадцятих роках: Хвильовий, Близько, Фальківський… На жаль, не утвердився: романтики були розстріляні або самі вступилися з життя…
— Та досить, досить уже розводити двозначні антимонії! — Черепов стукнув кулаком по столі. — Не для цього ми зібралися!
— Ви хотіли сказати — «антиномії», — зауважила Ліда й хихикнула.
Збори набирали зовсім іншого спрямування, ніж це спланували партійні боси: в незаплановану дискусію втрутився Кириченко. Роблена батьківська лагідність на його обличчі змінилася прокурорською суворістю, й подумав Ігор, що, напевне, так виглядали члени тройок у тридцятих роках.
— За такі розмови, — процідив з погрозою Кириченко, — з вами колись побалакали б інші люди і в інших місцях…
— І вам нестерпно жаль, що часи змінилися, і нам замість… ви догадуєтеся, що я хотів сказати, всього–на–всього делікатно поламають хребти, — промовив Мирон.
— Та замовкни ти, недоростку! — скрикнув Черепов, і Кириченко, помітивши, як засовалися Мирон і його товариші й зачувши небезпечний гул в задніх рядах аудиторії, злагіднив тон, злякавшись розгардіяшу:
— Я запевняю вас, молоді люди, — сказав він, — що вам не вдасться перетворити партійний суд на фарс. Демократія, до якої ми неухильно прямуємо, — то не вседозволеність і не анархія. Не зловживайте нашою терпеливістю… Отже, нам стало відомо, що на ваших зборищах у Страдчі, а теж на приватних квартирах, закрема в Синютки, велися антирадянські розмови, дискусії і суперечки, й назвали ви себе «доморосами». Що означає ця назва, скажіть, студенте Романюк.
И тоді в аудиторії пролунали нетерплячі вигуки комсомольців:
— Досить нам їхньої демагогії! Геть з університету шкодоробів! Очистимо свої ряди від націоналістичної зарази! — і подумав теж цієї миті Ігор, що в античні часи, мабуть, так само ревів у Колізеї римський люмп, вимагаючи смерті гладіаторам.
Кириченко припинив патріотичний галас.
— Заспокойтеся, товариші студенти. Дайте їм можливість усвідомити свої провини й покаятися… ми слухаємо вас, так звані домороси. Та говоріть же, говоріть, студенте Романюк, ви ж так сміливо виступали на засіданнях літературного гуртка, вас уже називають поетом, тож майте громадянську мужність розкрити секрет вашої таємної групи.
— Цей жартівливий словотвір, — відказав Ігор, — утворений з перших складів наших прізвищ… Чому ж то ви у всьому дошукуєтесь крамоли? Якщо б донощики записали слово до слова наші розмови, то ви б дізналися те саме, про що дискутують між собою всі студенти…
— А хіба того мало? — заярився Черепов. — Ви ж відверто закликали до ліквідації єдино правильного методу — соцреалізму, взявши собі за зразок вчення якогось чужинця.
— Але ж методів багато, шановний товаришу Черепов.
— А для нас прийнятний тільки один!
Ліда підвелася з місця.
— Товаришу комсомольський секретар, — промовила. — Дозвольте поставити вам лише одне питання. Скажіть, ви кожного разу, йдучи до університету, шнуруєте тією самою вулицею чи іноді звертаєте на іншу, щоб побачити щось нове?
У лівому
