Хресна проща - Роман Іванович Іваничук

ряді серед викладачів почувся притишений сміх. То професор Рудницький, який досі зосереджено пошкрябував пальцем сиву борідку на обвислій щелепі і явно співчував доморосам, бо й сам недавно проходив через подібне чистилище, враз ніби забувся, де сидить, і вимовив голосніше, ніж би це належалося в подібних ситуаціях:

— А вони мають почуття гумору, такі не пропадуть! — і щиро засміявся, однак, перехопивши осудливий позирк академіка Возняка, умовк, проте не переставав обмацувати досвідченим поглядом струнку, звабливу постать Ліди.

А вона продовжувала:

— І ще одне моє зауваження. Ви зібралися нас судити за те, що ми посміли думати інакше, ніж ви. А що нам робити, коли нас не влаштовує ваш спосіб мислення? Й відбувається тут не суд, де вислуховується й інша сторона, а конфірмація: оголошення заздалегідь винесеного вироку. Тож оголошуйте нарешті, не гайте часу. А нам немає за що каятися.

— Та хоча б за те, що ви безбатченки! — намагався Черепов утримати наперед продуману процедуру конфірмації. — Бо як розцінити репліку Синютки, зневажливо кинуту грузинському студентові: «Ваша батьківщина не така вже й велика!» Що він мав на увазі: маленьку самостійну й незалежну Грузію чи, може, Україну? Поясніть свій вислів, студенте Синютка!

Мирон говорив, не підводячись з місця:

— Я хотів нагадати грузинові, що в нього є своя земля. А щодо мене: моя батьківщина теж не така велика, як ви собі уявляєте…

— Товариші, — звернувся Черепов до аудиторії, — ви ж бачите, як вони розперезалися…

— Ми ще не розперізувались, ми щойно почали розшнуровуватися, — уточнив Ігор.

— Тож яка ваша думка, товариші? — атакував Черепов аудиторію.

— Виключити з університету! — заревіла зала.

— Іншої думки немає?

— Немає!

Тоді підвівся Аркадій, який досі сидів мовчки із затуленим долонями обличчям. Йому стало страшно, його друзі пішли ва–банк, вони вже опинилися поза університетом. І його чекає така доля? Й залишиться він без освіти, без театру — на вулиці з гітарою! А як далі жити? Аркадій був блідий, переляканий, жалюгідний. Цієї миті він забув про все: про свою честь, добре ім’я і про Ліду — теж…

— Я каюся, — проказав він. — Каюся, що був серед них. Хочу виправитися… Я помилявся, простіть мені… Про шу прийняти мене до комсомолу…

Антон промовив:

— Нарешті ви, наші судді, домоглися, чого хотіли: вам вдалося зламати людину…

Ліда звернулася до Аркадія:

— Ти вірно дотримався своїх засад, проголошених колись на одній із наших зустрічей: не можна ходити в масці. Ти нарешті здер із себе маску порядності й висвітлив перед людьми свою властиву підленьку фізіономію… Тож запам'ятай: ми з тобою ніколи не були знайомі — познайомилися аж нині…

Збори винесли рішення: Ліду Сороку, Ігоря Романюка, Мирона Синютку, Антона Доленка виключити з університету. Аркадієві Молодину оголосити догану.

Коли в аудиторії залишилися лише вигнанці, до них підійшов академік Возняк й промовив, затинаючись:

— Якщо ви любите Україну, то зробіть усе, щоб залишитися в ній, — і вийшов.

Мирон підбадьорливо глянув на друзів й промовив:

— Послухайте цікаву притчу… Коли Бог створив залізо, затремтіли від страху дерева. «Чому ви мене боїтеся? — спитало залізо, яке мало форму сокири. — Я ж нічого не зможу зробити без зрадника, який погодиться стати топорищем».

Але того, кого стосувалася ця притча, серед доморосів уже не було…

XV

Спочатку Аркадій не усвідомлював, куди йде. З натугою прочинив важкі університетські двері, вони не піддавались, ніби намагалися навічно затримати його в цьому непомірно громіздкому будинку, де щойно настигла його несусвітня ганьба, і він силкувався втекти від неї. Темне приміїцення переповнилось тим соромом ущерть, ловило Аркадія за поли, давило й душило, нібито в коридорах не стало повітря; врешті він протиснувся крізь вузьку пройму й опинився надворі, тут його зупинили масивні колони, що стояли густо, немов гігантський частокіл, й коли цю перешкоду він здолав, спинила його вулиця, уздовж якої зі свистом мчали машини; якийсь шофер прикрикнув «Куди прешся під колеса!», та й на цю пересторогу Аркадій не зважив і вже на протилежному боці вулиці згадав, що йому треба чимшвидше допасти до своєї квартири на Городецькій: може, Ліда туди ще не дійшла, може, ще не встигла скласти свої речі, а знав, що вона це зробить і піде, і він ніколи більше не знайде її, а без неї — Аркадій це відчув так боляче, ніби хтось шваргонув його ножем по горлі — він утратить не половину і не три чверті, а все своє життя, й від цього йому стало невимовно страшно.

Біг навпростець через парк, а в мозку колотився гамлетівський монолог «Бути чи не бути — ось питання»; його він давно вивчив напам'ять, мало того, вся роль Гамлета вбилася йому в тяму ще з того часу, коли Діана Шерстякова в нападі любовного шалу напророкувала йому велике акторське майбуття; текст гамлетівської ролі ні на мить не вступався з його голови й товкся в ній, немов шротові кульки у дитячій калаталці, тепер же несподівано набрав він конкретного сенсу й топтав його амбітні мрії антиномією «Бути чи не бути?».

«Не бути, ніколи вже не бути!» — промовив до нього німий холодний погляд Ліди. Замкнувши двері кімнати, яка досі була її житлом, стояла вона перед колишнім мужем з валізкою в одній руці і з ключем у другій; відштовхнувшись спиною від одвірка, Ліда подалася до східок, обминаючи Аркадія; він схопив її за руку, ключ упав на цементну долижу Й глухо бамкнув, ніби гонг перед початком вистави, й тоді Ліда, вражена розпачливим виглядом Аркадія, супроти своєї волі розбудила