Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв

— Чим він убивав людей?

Ранвір раптом заплакав. «Певно, бачив, як нападник убивав Черниху», — припустив Рева. Двійя лише подивилася на брата, і той припинив рюмсати. «Вона тепер серед них головна», — зрозумів козак.

— Він відрізав мамі голову, а дядька Захарія ударив рукою в груди, і той упав, помер.

Харко перехрестився.

— Пустою рукою убив? Старий дідо? — перепитав Рева.

Дівчина кивнула. Їй теж хотілося плакати. Гірка куля в горлі не давала їй розповісти про те, що вона бачила на власні очі, схована матір'ю у таємному закапелку.

— Захарія Тризна, най йому все проститься, був твердим козарлюгою, битим-перебитим, як той кундус[64], — тихо сказав джура. — 3 отаманом до Кафи ходив, веслував на «чайці». Абих[65] такого вбити першим ударом… Най пан Бог рятує!

Рева хотів було розпитати Черниченків, яким таким знаряддям нападник відрізав старій планетниці голову, але вчасно схаменувся, припинив розмову і дав знак усім рушати за ним. Четверо вийшли з логу і майже безшумно розчинилися у безкраїх просторах під молодим місяцем.

[Могила Переп'ятиха біля Фастова в землях Київського воєводства, ніч проти 24 червня 1673 року]

Архіваріус Янгель вийшов з трансу вже після заходу сонця. Біля примогильних брил, у сухій ямі, Фанерон ще до того розклав невелике багаття і закурив горіхову люльку, зручно розташувавшись біля вогню. Він терпляче чекав, доки Янгель відновить дихання і здатність розмовляти. Архіваріус не замлоївся й не бився у корчах. Він із тихим стогоном сповз із пласкої брили, загорнувся у керею і довго лежав, заплющивши очі.

— Чому після того завжди стає так зимно? — спитав нарешті Янгель. Голос його змінився, став хрипким і ніби хворим.

— Кажуть, що такі, як ви, брате, розраховуються теплими соками тіла з охоронцями астралу. Плата за вхід, так би мовити.

— Немає там ніяких охоронців.

— Кажуть, що є.

— Дурне кажуть, — сказав Янгель і знов замовк.

Фанерон подивився у той бік, де паслися коні. Йому здалося, що там брязнуло залізо. Він прислухався і вийняв із поясних чохлів два кремнієві пістолі. Потім відкрив порохівницю, Досипав до запальних пазів пороху і накрутив пружини запальних коліщаток. Пістолети були заряджені срібними кулями. Про всяк випадок.

— У нас гості? — спитав Янгель.

— Можливо.

— Ви так любите це слово, месіре.

— Яке?

— «Можливо».

— Упевненість надто дорого коштувала декому із моїх друзів. Я волію радше бути невпевненим, аніж мертвим. До речі, добрий брате, чи не зволите ви розповісти про ваш зв'язок з Майстром? У вас щось вийшло?

— Вибачте, месіре, я лише збирався з думками.

— Вибачаю.

— Я почув істинні слова Майстра. Він десь на Лівобережжі. Наказує нам їхати на Трек-Тумиріс і нижче того міста переправитися через Бористен. Він нас чекатиме за переправою.

— Місто на цьому березі Бористену він назвав Трек-Тумиріс? Саме так, не інакше?

— Або Тракхумеріс…

— Трахтемирів, — зрозумів Фанерон.

— Так-так, це саме та назва.

— Це все?

— Ні. Його помічник-ясновидець три тижні тому помер від хвороби. Він тепер діє наосліп. Йому важко. Дуже важко.

— Ми потрібні йому.

— Так. Ми маємо поспішити. Козаки допомагають Куранським чаклунам втекти. А на Майстра тепер полює ціла півсотня.

— Сіркус знає про Майстра.

— Так, месіре, знає… Але, перепрошую, тепер і я чую гостей. Комусь із місцевих сподобалися наші конячки. І гаманці теж.

Фанерон з дивовижною легкістю вистрибнув з ями і з двох стволів вистрелив по кущах. Звідти почувся крик болю і вилетіли стріли. Одна влучила у Паладина, дзьобнула схований під одягом панцир і відскочила. Фанерон швидко побіг до кущів, витягуючи з піхов черлений меч-вію. Поки він добігав, ще дві стріли чиркнули його панциром. З густої трави назустріч лицареві раптом вистрибнув низький — ніби сплюснутий — чоловік у хутряній куртці. Він замахнувся на Фанерона бойовою сокирою і відразу впав із розрубаною головою.

Чорний меч, вкоротивши життя сокирникові, окреслив широку дугу і різонув по кущах. Упали посічені гілки. Але за ними вже нікого не було. Невидимі стрільці повтікали. Фанерон переслідував їх ще кроків із триста, але розбійники бігли шпарко, незважаючи на те, що один із них залишав за собою криваві знаки. Місяць тим часом заступила хмара, і подальша погоня у суцільній темряві стала ризикованою. Коли лицар повернувся до могили, то побачив, що Янгель з останніх сил відбивається ще від двох харцизів, озброєних кривими ножами. Поки Паладин ганявся за стрільцями, їхні товариші намагалися вкрасти коней.

Побачивши Фанерона, розбійники залишили Янгеля і побігли до пущі. Паладин не став їх переслідувати, перезарядив пістолети і вистрелив у бік темного лісового громаддя. Він не влучив, але, судячи з шурхоту трави, харцизяки побігли швидше.

— Вони не завдали вам шкоди? — запитав Фанерон Молодшого Архіваріуса.

— Трохи завдали, месіре, — Янгель показав розрізаний рукав кереї.

— Ви поранені?

— Це лише подряпина. Неглибока.

— Тоді рушаймо. Постріли могли почути.

— Їхати у такій темряві небезпечно.

— Від'їдемо на певну відстань, а там вже знайдемо, де заночувати. Повинні ж бути тут безпечні місця.

— Якщо люди тутешнього лантвійта[66] матимуть псів…

— …То пси візьмуть слід розбійників. Вони пахучіші, — сказав Паладин і сам посміхнувся своїм словам.

Але Архіваріус не підтримав його веселощів.

— Ви впевнені, месіре, що знайдете шлях до того Трактемирису? — тривожно запитав він.

— З Божою поміччю, брате. З Божою