Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
— Що ви, мамо, так налетіли на доброго козака, — почулося від дверей. — Хіба то він винен у наших фрасунках[35]?
До світлиці зайшов кремезний чоловік, вищий за високого Харка на півголови. Джура вперше побачив Петра Реву, знаного на Січі одноборця і зуха. З Петром він привітався обіймами, аж хруснули ребра Харкові під руками здорованя.
— Є від отамана розмова, — полегшено вдихнувши повітря, сказав джура Петрові.
— Як та' мається отаман-батько?
— Богу дякувати, мущирить махметок, як у старі часи.
— А ти про старі часи звідки знаєш? — розсміявся Петро. — Тобі, козаче, скільки літ числено?
— Писарі числять двадесять.
— Знатна цифір… Любить тебе Сірко?
— Я не дівка, щоби мене любити.
— І то правда. — Петро сів за стіл, поклав на дошки здоровенні руки. — Кажеш, що передав мені отаман своє очільне слово… Добре. Поїмо саламахи, вдаримося чарками, і поїдемо ми з тобою, козаче, до Вовчого Тирла, запалимо там по люлечці, про все-все поговоримо.
— Отаманове діло вельми спішне.
— Спішне діло? — Петро повів пальцем, і на столі миттю з'явилася пузата сулія з чикилдихою[36]. — Три роки Сірко вакацьового[37] Реву не згадував — живий я чи пішов був до пекла — а тепер в нього до Реви таке діло важне і пресвербляче, що й чарку перед святим постом відмовлено випити… Предивні, Господи, твої знамення!
Харко хотів був сказати, що піст, власне, вже почався, але змовчав. Мовчазна чорноока Марта тим часом виставила на стіл чарки, миску з тертою саламахою, часник і шулики[38]. Джура сів за стіл напроти господаря. Козаки помолилися, випили. Жінки і діти залишили світлицю. У хаті запала тиша. Обличчя джури почервоніло.
— Бач, козаче, — розпечатав застільну мовчанку Петро, — якщо добру чикилдиху трохи настояти на калгані й мухоморах, вона тебе одразу хапа, як кундель[39] за горло. За старих часів таку чикилдиху замішували по хуторах усюди, а тепер роблять лише просту сивуху. Аби лише очі залити.
— Сильна в тебе чикилдиха, — визнав Харко. — Я таку знатну напою останній раз вкушав у князя Ромоданівського ще на куряче свято[40].
— У Ромоданівського? А що ти робив у того упиря?
— Брали з хлопцями приправу[41] царську для товариства. Армати і до тих армат порохове зілля.
— Приправу брали? Ну звісно… — Петро перехилив другу чарку. — Якщо діло спішне, то кажи.
— Може, надвір вийдемо або до того твого тирла?
— У моїй хаті вражих вух немає.
— Але мені отаманом наказана вузька конфіденція[42].
— Якої ж тобі треба вужчої, козаче? Око в око сидимо.
Джура задля чистого сумління озирнувся, потім перехилився через стіл і зашепотів, аж його дихання нагріло Петрові вухо:
— Коли отаман пропадав на Московії[43], почалися злі діла. Хтось винищив до ноги планетниць і характерників, з якими радився отаман. Люди бачили чи то демона, чи то чорного лотра[44], що вночі нападав на хутори. Він усіх яснобаченників та віщунів нищив безжально. Хлопці із хутірських хотіли його впіймати, але усі при тому загинули. Коли отаман повернувся, лишилися живими тільки діти планетниці Чернихи, які від матері перейняли Силу. Отаман на цих ділах добре знається. Він каже, що як знищать усіх яснобаченників, то залишимося ми перед демонами та зайдами беззахисні, і злі сили погублять Украйну. Отаман тих Черниченків сховав, але тепер сам він у поході й серце його неспокійне. Наказує він нам з тобою Черниченків відвезти на Тонку Воду[45]. Там теж живуть сильні характерники, і місце там тайне, лотрам неприступне. Всім маємо сказати, що їдемо, мовляв, до Савур-могили[46], а самі Муравським шляхом поскачемо до Гнилого моря…
— То справа темна, — спохмурнів Петро. — Планетниці — то ж знані відьми. А характерники? Де ж там розбереш, де характерник, а де чорний відьмак? Сіркові, може, і вільно з ними ради радити та бави водити, а ми православні з діда-прадіда, пости тримаємо твердо… А як я відмовлюся?
— Отаман тобі передає, що є на тебе московська цидула з приказною печаткою.
— Яка така цидула?
— У ній писано, що ти був із Голошком і Страхом, коли вони шість літ тому московського посла у Дніпрі втопили[47].
— Брехня! — здоровань Рева змахнув зі стола половину посуду. — Мене тоді Васютенко
