Богиня і Консультант - Володимир Львович Єшкілєв
— Значить, — в очах Янгеля спалахнуло розуміння, — отой полковник Сіркус володіє Каменем!
— Можливо.
— Можливо?
— Особисто я не впевнений, але Великий Коммодор вважає, що володіє.
— І тому Майстер не може його здолати. Заважає Сила Каменя. Все зрозуміло.
— Але його й не треба долати, брате. Сіркус старий і стомлений зрадами. У політиці, Богу дякувати, владна магія Богині не така дієва, як на полі битви, де Сіркус двадцять років не знав поразок. Тим, до речі, він себе й видав. А нам нині достатньо знищити усіх можливих спадкоємців його Сили — і небезпека відійде у далеке майбутнє. Не в кожному поколінні, брате, народжуються Обрані. І далеко не кожному з Обраних під силу керувати мінливими і дикими енергіями Каменя. Стихії Хаосу іноді незбагненні навіть для його адептів.
— Ми поможемо Майстрові!
— Поможемо і переможемо. Як перемогли у часи Германаріка… Я маю особливу надію на вас, брате, — Фанерон зустрів ентузіазм Янгеля привітною посмішкою. — У вас, брате, як нам відомо, рідкісний спадковий дар яснобачення. Раніше ми з вами не вели розмов про цей ваш дар, але тепер настав час. Тепер ми з вами знаходимося біля древнього та беззаперечного центру Сили. Чи зможете ви звідси встановити зв'язок із Майстром і запитати його про наші подальші шляхи і дії? Відверто кажучи, брате, я вже трохи заплутався у цих нетрях.
— Я спробую, — запевнив месіра Паладина Янгель.
Він раптом сповнився великою самоповагою. Він уявив, що саме від його вмінь залежатиме спокій і розквіт Європи у найближчі століття. Що такі могутні стовпи Ордену, як Великий Коммодор і Майстер Зброї, обрали саме його, незнатного й недостойного грішника, для святої справи подолання Хаосу і відбудови Порядку. І тепер, коли Паладин втратив відчуття прадивого шляху, саме він, Янгель Ясновидячий, Молодший Архіваріус Храму, доведе, що йому в цьому житті випало не пасти задніх.
Тому брат Янгель енергійно заповзявся шукати місце витоку Сили. Він вийняв з глибин своєї кереї[61] бурштинову кулю на срібному ланцюжку й почав із цим телуричним маятником обходити могильні брили. Він вірив маятникові більше, аніж свіжозрізаній лозі, якою користувалися старі яснобаченники з його родини. І не дарма. Не встигло ще сонце сісти на верхівки модрин, коли місце витоку Сили було знайдено за чітким правим закрутом маятника.
Янгель сів на пласку брилу, котра вінчала це місце, і з молитвою сконцентрував свою свідомість на образі Майстра. Він входив у транс повільно, але впевнено. Фанерон уважно спостерігав за його діями, приготувавши про всяк випадок склянку з нашатирем і дерев'яну лопатку для розчеплення зубів.
Коли тіло Молодшого Архіваріуса почало дрібно сіпатися і пахнути цинамоном, Паладин і сам став до молитви, славлячи дива Господні й Силу, древню, як саме Творіння.
3
[Ліг Рогатич на лівому березі Хоролу, в землях Миргородського полку, ніч проти 27 червня 1673 року]
Джура просвистів у темряву умовний сигнал. З глибини логу відізвалася криком луна — сигнал почули. Петро Рева несамовільно перевірив пістоль, схований за кушаком. «Хто ж то вилізе з того тирла? — подумав козак. — Яке таке чудо? І чому я в біса погодився на таку богопротивну виправу? Якесь відьмацьке потемнення, не інакше!»
Пройшло кілька томливих хвилин. Потім невидимі руки розсунули кущі й випустили на місячне сяйво двох підлітків.
«Та ж вони вже дорослі ясирчики!» — зрозумів Рева, котрому чомусь думалося, що діти відьми Чернихи малі й нетямні пуцвериська. Добре, не треба буде втирати шмарклі.
Джура ще раз оглянув галявину. Нічого підозрілого він не побачив і дав знак Реві виходити зі схованки. Козаки неквапно підійшли до Черниченків. Хлопець виглядав переляканим, але старша дівчина, замотана у хустину, дивилася Реві в очі. «Не дивись на мене!» — хотів сказати козак, але сказав зовсім інше:
— Чого не вітаєтеся зі старшими? Як називати вас?
— Добро вам Боже і Навіє! Мене зовуть Двійєю, а його — Ранвіром, — сказала дівчина.
— Що за такі імена басурманські?
— Не басурманські, а прасвященні.
— Священні імена по святцях розписані. Я там таких не бачив.
— Ми не попівські, — Двійя не відривала погляду від Ревиного обличчя.
— Ви відьмацькі, знаємо.
— Ми… планетницькі, — виправила його Двійя, хоча й замислилася на мить, добираючи правильне слово. Її очі сердито блиснули з-під хустини.
— Вперта ти дівка, бачу, — похитав головою козак, а про себе відмітив, що «планетник» є, швидше за все, зовсім не тим словом, котрим самі себе означають чаклуни.
— Обаче[62] маю знання, — зауважила Двійя. — Моє ім'я означає «двічі народжена». По плоті народжена і по духу, — додала вона пояснення.
— Знатне в тебе назвисько, хоча й не православне. Краще б тебе Дарією нарекли… А малий чого затявся? Німий? — Рева кивнув на брата Двійї, хотів узяти хлопця за підборіддя, але той відсахнувся.
— Він бачив Чорного, тепер всього боїться, — пояснила Двійя.
— Чорного? Нападника? — Рева запитально подивився на Харка. Той кивнув.
— Мені про того Чорного треба знати більше, — сказав Рева дівчині.
— Вони не знають, і ніхто не знає, — замість Двійї відповів Харко.
— Він прийшов з того берега