Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
Раніше він думав, що звикне до цього. Але цього не сталося. Чим більше вбивств він допомагає здійснити, тим більше розхитуються нерви. Якось увечері в неділю, повертаючись додому в «комбі» Люсі, він змушений зупинитися, щоб прийти до тями. Його обличчям стікають струмки сліз, котрі він не в змозі зупинити, а руки тремтять.
Він не розуміє, що з ним відбувається. Ще нещодавно він більш-менш байдуже ставився до тварин. Хоча суто абстрактно він засуджує жорстокість, сам не знає, чи жорстокий він за своєю природою, чи добрий. Він просто ніщо. Він припускає, що люди, котрі мусять бути жорстокими через свої обов’язки, люди, котрі, приміром, працюють на бойнях, відрощують на своїх душах черепахові панцирі. Звичка загартовує: мабуть, так і є в більшості випадків, але не в його. Не схоже, що він володіє талантом робитися безсердечним.
Ціле його єство захоплене тим, що відбувається в операційній. Він переконаний: собаки знають, що їхній час настав. Попри тишу й безболісність процедури, попри гарні думки, якими зайнята голова Бев Шоу і якими він намагається зайняти свою голову, попри герметичні мішки, куди вони складають свіжі трупи, собаки надворі відчувають запах того, що коїться всередині. Вони притискають вуха та підібгаю`ть хвости, наче теж відчувають безчестя смерті; вони так стискають ноги, що їх доводиться тягнути, чи підштовхувати, чи переносити через поріг. На столі деякі шалено смикаються туди-сюди, а інші жалібно скавчать; ніхто з них не дивиться прямо на голку в руках Бев; якимось чином вони знають, що вона завдасть їм непоправної шкоди.
Найгірше з тими, котрі обнюхують його й намагаються лизнути руку. Йому ніколи не подобалося, коли його облизують, і спочатку хочеться відсмикнути руку. Навіщо прикидатися друзякою, якщо насправді ти вбивця? Але потім він пом’якшується. Чому від створіння, на котре вже падає тінь смерті, потрібно відсахуватися, наче воно викликає відразу? Тож він дозволяє облизувати себе, якщо їм хочеться, так само як Бев Шоу гладить їх і цілує, якщо вони дозволяють їй.
Він сподівається, що не є сентиментальним. Намагається не ідеалізувати тварин, котрих убиває, та не ідеалізувати Бев Шоу. Він уникає слів «Не знаю, як ви це робите», щоб не почути у відповідь: «Хтось мусить це робити». Він не відкидає думки, що в глибині душі Бев Шоу не янгол-визволитель, а диявол, що під показним співчуттям може ховатися шкірясте, як у м’ясника, серце. Він намагається залишатися об’єктивним.
Оскільки удару голкою завдає Бев Шоу, він бере на себе ліквідацію останків. Уранці після чергового вбивчого сеансу він везе навантажений «комбі» до сміттєспалювача Шпиталю колоністів і там висипає у вогонь тіла в чорних мішках.
Було б простіше відвозити мішки до сміттєспалювача одразу після сеансу й залишати їх там у розпорядженні обслуговуючого персоналу сміттєспалювача. Але це означало б залишити їх там на звалищі серед іншого непотребу, що зібрався за вихідні: сміття з лікарняних палат, прибраної з узбіч мертвечини, смердючих відходів шкіряного заводу — повсякденна й жахлива суміш. Він не готовий завдавати їм такої ганьби.
Тому в неділю ввечері він привозить мішки на ферму в багажнику «комбі» Люсі, залишає їх там на ніч, а в понеділок уранці везе на територію шпиталю. Там він власноруч по одному перекладає їх до візка завантажувального пристрою, запускає механізм, що тягне візок крізь сталеві дверцята до полум’я, натискає на важіль, який спустошує візок, а потім зі скреготом повертає його назад, поки робітники, котрі зазвичай виконують цю роботу, стоять поруч і спостерігають.
У свій перший понеділок він дозволив робітникам самим спалити тіла. За ніч собаки заклякли. Мертві лапи застрягали між залізними прутами візка, а коли візок повертався зі своєї подорожі до печі, нерідко повертався назад і собака, почорнілий, вищирений, він смердів паленою шерстю, а згорілий мішок уже не прикривав його. Незабаром робітники почали, перед тим як завантажити їх, бити мішки зворотним боком своїх лопат, аби переламати заціпенілі лапи. Саме тоді він втрутився і взявся за роботу самостійно.
Сміттєспалювач працює на антрацитному паливі, повітря до димоходу засмоктує електричний вентилятор; йому здається, що все це збудували в 1950-х разом із самим шпиталем. Сміттєспалювач працює шість днів на тиждень, з понеділка до суботи. На сьомий день він відпочиває. Коли робітники приходять на роботу, вони спершу вигрібають учорашній попіл і аж потім запалюють вогонь. Близько дев’ятої години температура всередині топки досягає тисячі градусів Цельсія, її достатньо, аби кістки перетворилися на вапно. Вогонь підтримують до пізніх ранкових годин; знадобиться ціле пообіддя, аби сміттєспалювач охолонув.
Він не знає імен робітників, а вони не знають його імені. Для них він просто чоловік, котрий почав приїжджати щопонеділка з мішками з «Добробуту тварин» і відтоді з’являється щораз раніше. Він приїжджає, виконує свою роботу та їде геть; він не став своїм у товаристві, центром діяльності якого, попри дротяну загорожу, ворота із замком і попередженням трьома мовами, залишається сміттєспалювач.
В огорожі вже давно з’явилися отвори; а на ворота й попередження ніхто не звертає уваги. Коли санітари приходять сюди вранці з першими мішками лікарняного сміття, на них уже чекають чимало жінок та дітей, котрі збираються попорпатися в мішках у пошуках шприців, булавок, бинтів, які ще можна відіпрати, будь-чого, на що є попит, але особливо пігулок, котрі вони продають до крамничок муті[77] або торгують ними просто на вулицях. Є тут також і волоцюги, котрі вдень вештаються територією шпиталю, а вночі сплять, притулившись до стін сміттєспалювача або навіть залізши в пошуках тепла до його димаря.
До такої громади йому не хочеться приєднатися. Але коли він там, вони теж усі вже там; і те, що він привозить на сміттєзвалище, їх не цікавить лише тому, що залишки мертвої собаки не можна ані продати, ані з’їсти.
Чому він узявся за таку роботу? Аби полегшити тягар Бев Шоу? Для цього було б достатньо викинути мішки на купу й поїхати геть. Заради собак? Але собаки мертві; та й що собаки взагалі знають про честь і ганьбу?
Отже, заради себе. Заради своїх уявлень про світ, у якому чоловіки не луплять лопатами по трупах, аби надати їм зручнішої для переробки форми.
Псів приводять до клініки, тому що вони не потрібні: тому що нас забагато[78]. Саме там він і стає частиною
