Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє

— Ти знаєш?

— Я знаю. — Труба стає на місце. Петрус згинає хомут, затягує його міцніше, підводиться, випрямляє спину. — Я знаю, кажу вам. Я знаю.

— Ти знаєш. Тобі відкрилося майбутнє. Що я можу на це сказати? Ти висловився. Я тобі ще тут потрібен?

— Ні, тепер уже простіше, тепер я мушу просто закопати трубу.

Попри Петрусову довіру до страхувальних компаній, справа щодо його претензій не просувається. Без машини він почувається на фермі, мов у пастці.

Якось пообіді одного зі своїх днів у клініці він позбувається каменя на серці, розповівши все Бев Шоу.

— Ми з Люсі не вживаємося, — каже він. — Нічого дивного, як на мене. Батьки та діти не створені для спільного життя. За нормальних обставин я б уже поїхав звідси, повернувся до Кейптауна. Але я не можу залишити Люсі одну на фермі. Тут вона в небезпеці. Я намагаюся вмовити її передати господарство Петрусові й перепочити, та вона й слухати не хоче.

— Дітей необхідно відпускати, Девіде. Ви не можете вічно її оберігати.

— Я вже давно відпустив Люсі. З усіх батьків на світі я найменше намагаюся огородити свою дитину. Але ситуація, котра зараз склалася, інакша. Люсі справді в небезпеці. Нам це продемонстрували.

— Усе буде гаразд. Петрус візьме її під своє крильце.

— Петрус? Який йому сенс брати її під своє крильце?

— Ви його недооцінюєте. Петрус працював, як раб, аби городина Люсі продавалася. Без нього вона б не досягла того, що має зараз. Я не кажу, що вона зобов’язана йому всім, але багато чим.

— Може й так. Питання в тому, чим зобов’язаний Петрус їй?

— Петрус хороший чолов’яга. Можете на нього покластися.

— Покластися на Петруса? Через те, що він має бороду, палить люльку і ходить із ціпком, ви вважаєте його кафром[73] старого штибу. Але все геть не так. Петрус — не кафр старого штибу і ще менше хороший чолов’яга. Як на мене, він уже не може дочекатися, коли Люсі забереться звідси. Якщо вам потрібні докази, пригадайте хоча б, що сталося зі мною та Люсі. Можливо, це не Петрусова вигадка, але він однозначно закрив на неї очі, він однозначно не попередив нас, він однозначно попіклувався про те, щоб опинитися подалі звідти.

Його пристрасна промова дивує Бев Шоу.

— Бідолашна Люсі, — шепоче вона. — Їй довелося через стільки всього пройти!

— Я знаю, через що пройшла Люсі. Я був там.

Вона витріщає на нього очі.

— Але вас, Девіде, там не було. Вона казала мені, що вас там не було.

«Вас там не було». «Ти не знаєш, що сталося». Він спантеличений. Де, згідно з Бев Шоу, згідно з Люсі, його не було? У кімнаті, де злочинці зґвалтували її? Невже вони думають, що він не знає, що таке зґвалтування? Невже вони думають, що він не страждає разом зі своєю донькою? Що він міг там такого побачити, чого не може уявити? А може, вони думають, що, коли йдеться про зґвалтування, жоден чоловік не може опинитися на місці жінки? Якою б не була відповідь, він ображений, ображений, що з ним поводяться, як зі стороннім.

Він купив невеличкий телевізор замість украденого. Вечорами вони з Люсі, повечерявши, сидять рядочком на канапі та дивляться новини, а потім, якщо їм вистачає терпіння, ще й розважальні програми.

Це правда, що його гостини затягнулися, і на його думку, і на думку Люсі. Він стомився жити, не розпаковуючи валіз, стомився прислухатися до шурхоту гравію на під’їзній доріжці. Йому хочеться знову мати можливість сидіти за власним столом, спати у власному ліжку. Але Кейптаун тепер так далеко, майже в іншій країні. Попри поради Бев, попри Петрусові запевнення, попри впертість Люсі, він не готовий залишити свою доньку. Поки що він живе тут — у цей час, у цьому місці.

Зір його пошкодженого ока цілком відновився. Шкіра на голові зцілилася, промаслена пов’язка більше не потрібна. Лише вухові щодня слід приділяти увагу. Отже, час направду все лікує. Імовірно, Люсі теж зцілюється, а якщо не зцілюється, то забуває, спогади про той день заростають рубцями, засипаються камінням, запечатуються. Тож колись вона зможе сказати: «Того дня нас пограбували» і думати про нього як про день, коли їх пограбували.

Він намагається проводити денні години за стінами будинку, аби Люсі вільно почувалася вдома. Він працює в садку; а коли стомлюється, сідає неподалік від загати, спостерігає за мінливою долею качиної родини, занурюється в роздуми про байронівський проект.

Цей задум не просувається. Він розуміє лише окремі фрагменти. Перші слова першої дії досі йому не вдаються; перші ноти залишаються такими ж невловимими, як цівки диму. Часом він лякається, що герої цієї історії, котрі більше року були його примарними супутниками, починають зникати. Вислизає навіть найпривабливіша з них, Маргарита Коні[74], чиї пристрасні напади-контральто на Байронову сучку-подружку, Терезу Ґуіччіолі, він так прагне почути. Їх зникнення сповнює його розпачем, розпачем так само сірим, буденним і, за великим рахунком, несуттєвим, як головний біль.

Як тільки випадає нагода, він навідується до «Добробуту тварин», пропонуючи свою допомогу з будь-якою роботою, яка не потребує особливих навичок: годує тварин, прибирає, миє підлогу.

Здебільшого вони піклуються в клініці про собак, часом трапляються коти: схоже, для свійської худоби в Дункан-Вілліджі є власні вчені-ветеринари, власна фармакопейна стаття[75], власні знахарі. Собаки, яких приносять сюди, страждають від чумки, від переломів лап, інфікованих ран, корости, від занедбаних пухлин, доброякісних чи злоякісних, від старості, від недоїдання, від кишкових паразитів, але частіше за все — від власної плодючості. Їх просто занадто багато. Коли хтось приносить сюди собаку, він не каже прямо: «Я приніс цього собаку, аби ви його вбили», та саме на це сподівається: вони позбавлять його від нього, зроблять так, щоб він зник, пішов у забуття. Насправді, вони просять про Lösung[76] (німці завжди мають справу з доречними пустими абстракціями): розчин, наче алкоголь, що розчиняється у воді, не залишаючи ані осаду, ані присмаку.

Саме тому в неділю пообіді двері клініки зачинені та замкнені, поки він допомагає Бет Шоу lösen зібраних за тиждень зайвих псів. Він виймає їх по одному з клітки на задньому дворі та несе або веде до операційної. Кожному собаці в останні миті життя Бев сповна дарує свою увагу: гладить їх, розмовляє з ними, полегшує їхній відхід. Якщо — частіше за все саме так і стається — зачарувати собаку не вдається, то лише через присутність Лур’є: він неправильно