Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам, війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанізм! ОДА СІЛЬБУДУ

Сільбуд — ще одне свято моєї душі!

Після арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував.

О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про нього можна було хіба що самому складати казки і легенди…

Але відчинилося віконечко у кінобудці — і з білої стіни сільбуду зійшов до мене, світ обійшовши, “Бродяга”, і вискочив із джунглів “Тарзан”…

Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила найкращу, найгеніальнішу постановку “Назара Стодолі” — мого тата. І його в головній ролі… Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі — Галю, дядина Ксеня — ключницю Стеху, дядько Олекса — сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший — Гната Карого…

Тут я побачила вперше і “Лимарівну”, і “Сто тисяч”, і “За двома зайцями”… Чи не всю українську класику… І де що із того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть “розстріляним відродженням”.

Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова… Серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом… І страх, і… щось схоже на гнів, дізнавшись, що за слово — розстрілюють! Не десь — за морями-океанами, не в далекому минулому, а — тепер, у країні, де я живу, на рідній мені землі…

Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого належу…

Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!

РОБСІЛЬКОР

Їдучи з татом до станції на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на тому, що і тата слухаю якось… не так… якось по-іншому, і дивлюсь на світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима… Щось у мені відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полі, а курям — сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим робсількором — на наради їздити! І аж бозна-куди — в Гайсин! Це на перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.

І страх перед незвіданим холодить мені душу, але — даремно, бо їхати поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори — звичайними людьми, тільки старшими за мене.

Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:

— Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна…?

— Приїхала! — пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.

— Там хтось щось хоче сказати? — поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки… чи то пак, до президії і признатись, що це я — шановна Галина Тимофіївна.

— Ти? Ви?! — здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. — Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.

І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають…

З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу — подорослішати, але — щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився…

І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.

До села ми дійшли, незчувшись за розмовами — про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.

Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої — доярки, їздові — на ферму, механізатори — на тракторну, а за ними — контора, пошта й лавка…

— Звідки це ти так рано? — дивувалися.

— Із з’їзду робсількорів, — відповідала