Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

чотири старшим, вимахав на здоровенного рудого дядька, але замість того, щоб учитися, гасав за дівчатами, хапав їх за груденята та, загнавши в куток, м’яв, мов кіт мишу, гидко нявкаючи. За це його і прозвали Котярою. Мене не чіпав, по-перше, тому, що була найменша в класі літами і зростом, по-друге, відмінниця. А малих та ще й відмінниць Котяра не любив. Але, як виявилося, до пори до часу, а точніше до п’ятого чи шостого класу, коли й до мене, малявки, став чіплятися, просто проходу не давав… Від сорому перед учителями й огиди до рудого, аж кислого Міньки, я хотіла втопитися у ставку, бо встидалася татові поскаржитися. Справді, мені було легше втопитися, ніж розказати татові про ті сороміцькі зазіхання Котяри. Від розпачу я просто нетямилась. Тільки-но сучий Котяра заходив у клас, безсоромно підтягуючи свої сині шаровари, в яких ходив літо й зиму, та ласо на мене облизуючись, як я втрачала розум від бажання убити свого мучителя. У нахабній поведінці, у самому вигляді рудого, рябого від ластовиння, вічно оскаленого Міньки, було щось ненормальне, нелюдське. Знаючи про Мінчине походження, я грішним ділом навіть почала думати, що то фашисти спеціально знаходили таких вредних жінок, як Домка, підкидали їм таких дурнуватих дітей, як Котяра, щоб вони мучили чесних піонерів, сіяли розбрат, ненависть і… війну між людьми.

Одне слово, я рік жила у стані війни з фашизмом, можливо, як ніхто з моїх ровесників, розуміючи, що сподвигло на подвиги Зою Космодем’янську, Лялю Убийвовк і героїв-краснодонців.

А Котяра усе нахабнів, ніби навмисно спокушаючи мене, як казали мої тітка Вера, на великий і страшний гріх…

Але того пам’ятного вересневого дня я почувалася спокійно: першим уроком була праця, на яку Котяра ніколи не приходив. Отож, вибравши у шкільній майстерні собі замашненьку сапку, я побігла слідом за однокласниками, яких мій улюблений учитель Іван Матвійович повів сапати клумби біля школи. І раптом неждано-негадано з-за кущів вискочив, рикаючи та облизуючись, Котяра і… кинувся на мене…

…Більше я нічого не пам’ятаю. Точніше, пам’ятаю тільки свист сапи, що летить повз голову Котяри, залишаючи на його рябій від ластовиння щоці довгу червону риску. І — тишу, довгу, глуху, темну.

…Опритомніла, як мій тато під Яссами, лежачи горілиць на сирій землі. Тільки у темному небі наді мною висіли не спалахи трасуючих ракет, а перелякані тремтячі обличчя дітей і бліде, як місяць уповні, лице Івана Матвійовича.

Звістка про те, що я хотіла вбити Котяру, вмент облетіла школу, село, долетіла до сільради… Мене, напівпритомну від шоку, відвели в учительську, і послали прибиральницю за татом у клуб. Тато прийшов, подивився на мене, як на чужу, і довго про щось говорив з директором, своїм другом. Усі були налякані, бокували від мене, ніби я й досі розмахувала сапою. Потім прибігла мама. Теж дивилася з таким жахом, наче в мене роги виросли, та все хапалися за голову: це ж — тюрма!

Моя мама найбільше у світі боялася тюрми. Але до тюрми не дійшло. Домка Круцьова не дала міліцію викликати, злякалася, що її саму посадять. Прийдуть у хату допитувати постраждалого Міньку, знайдуть самогонний апарат у коморі, чи дерть, яку вона на короварні крала, і посадять.

Отже, розійшлися з миром. Але на мене Домка довго косувала, навіть після того, як оформила Міньку в інтернат чи школу механізації, не можу сказати точно, але більше я його не бачила — ні в школі, ні в селі… А це зовсім не давно, вважай, через сто років, побачила на екрані телевізора серед народних депутатів… Стояв за спиною одного з високодостойних лідерів — чи то як соратник, чи як охоронець, не відаю… А може й не він, а хтось дуже схожий… але так уже дуже схожий, що рука моя мимоволі потягнулася за сапою…

ВИГНАННЯ З РАЮ

Бог врятував мене від тюрми, але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося таке коїтись… Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут раптом — усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую — кукурудза тріщить, видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там… тітка Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї… зовсім не дядько Іван, а сусід дядько Семен — і… чогось без штанів! Той голий дядьків зад і товсті сліпучо-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як… наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту Рудого — під копичкою отави… А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба — мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже!

Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці — святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а “Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й “Страсті-мордасті” Горького… Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий — невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий — у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то