Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Гайда, — каже, — на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!
Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.
Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала — в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика… і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити…
А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?
Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав “чорний ворон”… А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все — на мою бідну голову!
І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних… Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям…
І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але — чому? І тут я згадала — чому… Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею… Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила… Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її — безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я… Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!.. Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива… Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..
Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила… не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що — на смерть…
І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло… Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я… Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева… пляму на своїй совісті…
А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку…
Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя… аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:
— Ну всьо! Не плач!
… Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, — вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана — Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка… І то через мене…
Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і… Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину…
Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.
НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ…У селі її прозивали “Порох серця”, або — “Слаба”. Казали: “Ну ота, що слаба на порох серця”…
Казали — без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді “слаба”, образиш недовірою, а Бог — усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси… А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити… А Бог дивиться й каже: “Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!
Але ж з другого боку…
— Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, — сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, — якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну — у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми
