Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те саме. Нарештi простогнав Марко:
- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
- Не говори так, Марку! Бог-батько… От краще ми помолимося… Щира молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що знайшли захист один i другий, знайдемо ще…
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися, бродячи у мокрому великому снiгу.
- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер… Може би, лiпше пiшки йти?
- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
- Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.
- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися, трапиться який-небудь хутiр.
Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб свого побратима не тривожити, але й потiшити.
- Петре!
- А що?
- Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?
- Як таке можна забути?
- Я вже там нiколи не буду… - i вiн зiтхнув важко.
- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний батько поляг… Гм… Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як тодi, коли нас прощав… вiн таки мене кличе, їй-богу!
- Тобi, Марку, так привиджується, то все так буває пiд снiгову пору.
- Сам не знаю. А чому тобi не привиджується? Це так перед смертю. Я це знаю. Тiло завмирає, а душа освободжується i тому бачить таке, якого чоловiк здоровий не видить.
- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч йому нi раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б їм амiнь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках бив живчик, наче молотком.
- Ти, Марку, нездужаєш…
- Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той хрестик?
- Певно, що маю… Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.
- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
- Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися до Пречистої, щоб за нами заступилася…
- Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити…
- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
- Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би тiльки жити… А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в снiгу закостенiти, може, так i краще…
А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала. Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
- Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi. - Слухай, Петре. Послухай мене ще раз перед смертю… Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з коня, а йти нездужаю… А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд церквою на цвинтарi хрестика.
- Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на всi боки й залiплював очi та запирав духа.
- Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх пiдганяти. Петро став стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
- Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь недалеко буде людське житло.
Марко отягався.
- Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся… А ти… Ти втiкай звiдсiля, бо тут смерть!
Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
- Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз сiдай на коня!
Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по глибокiм снiгу, йшов навмання.
На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки не впав, як i його товариш.
Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й так бродили далi нога за ногою.
- Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу. - Лиши мене тут.
- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi…
- Не хочу… Я останусь тут, а ти втiкай.
- Мусиш! Чув? Я приказую!
Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив
