Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
- З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з лежанки й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було, мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.
Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.
Хазяїн закликав Максима, що спав на лавi:
- Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.
В тiй хвилi Марко крикнув:
- Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.
- Покладь його на мою постелю.
Пiшов хазяїн, принiс липового цвiту, кинув у кипучий глечик i всипав патоки.
Марко не давався Максимовi:
- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте в тюрму!
Вiн страшно плакав.
Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:
- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм мiсцi мiж козаками.
Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.
Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася велика рана.
- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки так, поки я не вернуся.
Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав. Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару з медом.
- Пий це, парубче, здоровий будеш.
У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий напиток, бо спрага його мучила.
Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:
- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе, i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому не видадуть…
Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на голову i груди.
Марко дихав важко й заснув.
Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на лавi, далi прилiг i захрiп.
А надворi не вгавала завiрюха.
Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче весiлля завелось там, надворi…
Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно. Петро прокинувся аж коло полудня.
Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:
- А Марко де?
- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?
Петро злiз з печi й приступив до Марка:
- Що з ним, батьку?
- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч перенесемо та добре кожухами вкриємо.
Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.
- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину чимчикували?
- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з шляху збилися.
- А ви ж знали шлях на Запорожжя?
- Кожна дорога веде на Запорожжя…
- Те-те-те… Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?
- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином. Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного судища Христова.
Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
- Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в себе.
- Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити? Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у Господа за пазухою.
- Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так…
- Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти. Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й питає:
- Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже цiкаво.
- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у гарячцi цiлу вашу iсторiю.
- Вiн не брат менi, тiльки побратим.
- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на плечах?
- Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну смерть…
- Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько. Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я
