Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали виїздити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре. У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й їм було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полуднє нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляницi й поїхали далi. Та чим ближче було до вечора, тим сумнiше їм було. Одна турбота їх мучила, де тут у пустинi взимi переночувати? Їхали навмання все в один бiк. Треба хiба так цiлу нiч їхати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм стирчало декiлька присадкуватих верб.
- Це, либонь, якась пасiка буде.
За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками стояли рядком улiї, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улiї й сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
- Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
- Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так сховатися.
Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi. Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи. Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами, що мерехкотять, а їх свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi зорi й згадував колишнє: рiдне село, широке оболоння, поки не заснув твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi своєї дороги, до Запорозької Сiчi. Прийдеться їм загинути в степу. Совiсть не давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя Острозького. Петро був iншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати. Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти. З полудня того дня побачили далеко на обрiї великий лiс, i туди завернули коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило ЇМ, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi вiдгребають собi сухої трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки витягали свої безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лiсу. Високо на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх, неначе б хотiв спитати, чого їм тут треба? Петровi прийшла добра думка в голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
- Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати. Поїхали далi, шукаючи мiсця, де би їм переночувати. Була тут невеличка полянка, окру-жена лiщиною i терням… Тут здавалося їм найлiпше. Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа. Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта, застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо припiкалося й розносило приємну воню. Тим часом конi зачали порпати копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися своєю роботою, так пильно їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув над головою:
- А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?
Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за мотузяним поясом - довгий нiж.
- А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
- Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс! - кричав старий, хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса пiстоль i натягнув молоток.
- Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
- От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу - школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть, а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i приблизився до старого.
- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами повечеряю, коли мене не проженете…
- Милостi просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став грiти руки.
- Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно вбитий, а я стрiлу не чув.
- Це таке,
