Розбійник - Роберт Отто Вальзер
Отже, за те, що якось увечері — щоб було дуже пізно, то й ні — у ресторанчику розбійник, сказати б, поспілкувався, тобто цілком мимохідь познайомився з однією гонконґкою, він і зазнав переслідувань, тобто цькувань. Хіба це — справедливо, хіба це відповідає чудовим і світлим законам коректности? О, хто-хто, а я це прекрасно знаю. Та китаянка, чи хто там була вона, мала у косах своєрідну прикрасу з пір’їн, а її груди, чи то пак бюст, викликали мрійливий настрій. Розбійник замовив для себе із нею півлітра червоного. І це все, присягаюся. Мати розбійника в шкільні свої роки робила уроки у крихітній, ледь-ледь освітленій кімнатці в далекій Валахії. Очевидно, зокрема й через це його ґвалтом позбавили останньої крихти довіри, яку він іще мав. Невже це було аж так дуже потрібно? А на додачу ще й те, що його батько в комерції успіху так і не досяг. Отож загалом через це у розбійника відібрали шикарні його еполети й відрахували біднягу в покоївки. Проти такої жорстокости всі його друзі були безпорадні. Кожен, хто називавсь його другом, опинявся за порогом суспільства. Так наш розбійник обернувся на таку собі хатню прислужницю. Здається, він бігав у фартуху, а ще нам здається, що ця мила прикраса неабияк його навіть тішила. У тому фартуху враження він справляв, хоч як дивно, просто чудове. Отож позаяк його батько мав добре серце, а грошей не мав… О Боже, нащо знов і знов про те саме! Люба Едіт їм частенько казала: «Помовчте!» Та вони були ладні на все, аби не давати ні миру, ні спокою цьому розбійничку, такому неперевершено милому. Наймилішим звертанням до нього у них було слово «негідник». А чому його так називали? Та просто тому, що в нього тоді ще не визрів путящий роман. Колись, ще зовсім юним, розбійник відповів криком на крик одного добродія — звичайно, не усно, а лише письмово, але це вже не має ніякого значення. Згодом йому передовсім дорікали за цю провину. Але того, що його батько все життя бідував, — саме цього йому і не могли пробачити. Решту йому пробачили б, та тільки не це, бо це було просто жахливо. Бути бідним у роки, коли настає зубожіння загальне, — це просто обурливо. У такі роки гіршого злочину й бути не може. А бідність батька, тобто гріх його, дається взнаки на його дітях — вже й не знаю, до якого коліна, та про мене, хай навіть до сотого. Якби батько, ця добра і щира душа, про це знав… Та поки що про це ліпше помовчати. Побалакаймо ліпше про інше. О, про отого старого голореброго пса з отого роману! Одначе яке наше діло до чужих, не своїх романів? Тут ідеться про наш власний роман, а в ньому ідеться про те, що розбійник, можливо, і справді обертавсь тимчасово на дівчину, на своєрідну прислужницю. Обертавсь, я ж кажу, тимчасово і, очевидячки, лише в душі через свій хист до пристосування, адже треба було обережненько уникати усіх переслідувань, що йому, власне, здебільш і вдавалося. Наглядаючи за дівчатами й мавпуючи їх, він вивчав — і, можна навіть сміливо сказати, небувало успішно — їхні звички, манери, міни, рухи, реакцію на ті або ті обставини. Коли із дівчат, ось до прикладу, глузують, сміються, то вони — так би мовити, ставши жертвою глузів, — самі собі навіть подобаються, їм робиться весело. Цю й такі інші дівочі властивості він пильно собі примічав і опановував як своєрідну зброю. У думці він називав це «дівочитись» і отак весело, на відчай душі й «дівочився», все ж не втрачаючи здорового глузду. Звісно, «дівочитись» — штука не легка, я б нікому не радив до неї вдаватися, адже тут лиш пильнуй та пильнуй за собою… То чому ж він зробився розбійником? Та тому, що його батько мав добре серце, але не мав грошей. Тож довелося розбійнику, на превеликий жаль, тут і там лише власним швидким розумом наповал уражати своїх переслідувачів, і за це він покірно і повністю приймає відповідальність на себе. Річ у тім, що в розбійника надто тоненька натура, щоб мати велику совість, тож совість у нього зовсім маленька й легенька, він її майже не відчуває, а позаяк вона дуже розлога і звивиста, то анітрохи його й не мучить, і він цим, звичайно, безмежно щасливий. Ми, зі свого боку, не взялися б нізащо судити про ці переслідування, якби не одне категоричне висловлювання отого вельми поважного чоловіка, в якого одного вечора розбійник пив чай і який кинув таке: «Авжеж, любий мій, коли вже людина викликає до себе ненависть…» До зустрічі з тим інтелектуалом розбійник ще нічого такого про «все це» і не здогадувавсь. Той сексуал, або інтелектуал, ніби його розбуркав. Доти розбійник у собі безневинно дрімав, немовби в тепленькому ліжечку. Щодо мене, то я краще лишив би дитя таке спати, аніж щосили термосити його, робити такі зауваження, як уже згадано вище, і високоінтелектуально шепотіти йому у вушко: «Агов, уставай, уже час!» Тож довелося розбійнику, звісно, устати, й ось він стоїть. А то б ми ніколи нічого про нього взагалі не почули. О, коли пролунає такий милий голос, то кому ж стане сили не перехилитися через балюстраду, щоб краще почути і ближче побачити те, що буде далі в цій опері! А йшлося про справжнього янгола, якого тримав своїм бранцем один владний красень. Янгол, до речі, був у широких і збористих штанях, що їх носять на Сході, й у черевиках із носаками, загнутими вгору (скидались вони на такі собі дитячі пантофельки), і невдовзі мені — до пуття вже й не знаю чому — стало шкода того повелителя, адже поводився він надзвичайно порядно, так ніби глибоко в думці усвідомлював цілковите безсилля власної сили. І здалося мені, що він знемагає від якоїсь милої серцю недуги, від меланхолії. «Невже ти не можеш мене покохати, о люба?!» Так він співав. «Невже ти чекаєш на мою відповідь? — співала вона. — Адже ти її знаєш. Як знаєш і те, що мій рятівник уже близько, зовсім близенько, і ти проти нього безсилий, попри багатства свої, і невтоленним коханням своїм він здолає і високий твій чин, і високе твоє становище. Ти ж бо й
