Розбійник - Роберт Отто Вальзер
— Але звідки ви про це знаєте? — поцікавився я.
Це запитання Сельма немовби залишила перед дверима, не пустивши його через поріг. А я таким робом виконав власну обіцянку. Я обіцяв розповісти про амурні пригоди розбійника. Багато хто каже, що ми дуже забудькуваті. Не правда, ми про все пам’ятаємо. Панна Сельма бгала у пальчиках свого фартушка. Розбійник подумав: «Ось я стою і дивлюсь, як вона бгає свого фартушка, а люди десь борються з безпросвітними злиднями». Він себе мав за порядну людину, адже йому навернулася така незвичайна думка.
— Ви співчуваєте?! — зненацька аж скрикнула Сельма. — Невже так погано ви мене знаєте? Та за кого ви маєте дівчину із шанованої родини?
— Але ж ви — не така вже і юна, — кинув він.
— Зараз я винесу вам молотка. Ходімо зі мною, я не збираюся перти його аж сюди. Я саме згадала, що мене ще чекає робота, — додала панна Сельма.
Говорила вона нарозтяг, і я, зі свого боку, стверджую, що ця панна ще вас подивує. Було в ній щось досить-таки ексцентричне. А про оперу ми не забули, і про те, як хтось стояв навшпиньках, при нагоді також поговоримо. Будьте певні.
Аж дивно, які ми тепер невибагливі. Останнім часом моя поведінка осяяна сонцем самовдоволення. Це просто жахливо. Та, на жаль, так воно, схоже, і є. До всіх своїх вад я ставлюся зовсім поблажливо. Моя самооцінка таки варта уваги. Схоже на те, що двоє друзів іноді виявляються один одному вельми корисними. А колись вони один одному шкодили. Через свою бундючність я прикидаю, хто собі може нашкодити, а хто може дати користь, а також у чому і в якій мірі. Від таких розмірковувань я дістаю неабияку втіху. Глибокі турботи про інших людей обернулись у мене на своєрідний спорт. Певна річ, ні в чиї особисті справи я не втручаюся. Своїх міркувань я ніколи не розголошую. Я тримаюсь такого чудового правила: хто не дає мені користи, той сам собі шкодить. Думка нечувано вдала, чи не так? А ще одне правило каже: «Хто приходить до мене з повагою і щирим серцем, той зазнає уже певної шкоди». Логіка досить химерна, вам не здається? Як на мене, усе це надзвичайно цікаво чи, правильніше сказати, дивно. Мій розбійник також частенько мізкував про економіку тощо і слушно чинив. «Зараз або ніколи!» Скільки разів він казав уже сам собі ці слова! Зокрема, схоже, й там, де він мусив ставати навшпиньки, щоб зазирнути в кав’ярню і краще роздивитись Едіт. Та відколи, одначе, цей чоловік блукає отак у вулицях, відколи стає навшпиньки, силкуючись зробитися вищим, стрункішим, вагомішим і значущішим, ніж є насправді? Ох, милий мій хлопчику… Ми оце знову добряче взяли його в шори. Чи пощастить йому вибратись і з цієї історії живим і здоровим? Мовчить, не озивається поки що така нагода, немов задоволена сама собою. «Зараз або ніколи!» Є в цих словах своєрідна романтика. Можливо, вони й досить мудрі, а може, і досить безглузді. А тоді він пішов звідти далі і знову забув і про мудрі слова, й воднораз про безглузді, через майдан попростував він неквапом, хоробро навсібіч позираючи — так хоробро, що вже уявляв себе новоспеченим героєм роману, а потому спинився перед таблицею з курсом валют. Де це було, що він із отим неповторним жестом savoir vivre[22] заплатив за кухоль світлого пива для якогось актора? Гадаємо все ж таки, що найкраще обмежитись тут дуже тактовним натяком, як це роблять писаки, і сподіваємось на розуміння. Ті, кому я заборгував гроші, завдали собі шкоди — були надто довірливі. І знову щось на взірець такого собі невеличкого торгового правила, хоч я кажу це, звичайно, не зовсім серйозно, але ж іноді ляпнеш що-небудь незважене, ба навіть пусте, аж глядь — а в ньому таки є якийсь глузд. Часом буває таке і з жартами. Але рухаймось далі. До панни Сельми ми зараз повернемося, тобто хвилин через десять, і то залюбки. Ця мила особа вже встигла, мабуть, причарувати тебе, читачу. Чи причарувала вона і розбійника? Їй, певно, так і здавалося. Певно, йому і самому іноді теж так здавалося. Людині не важко переконати себе в чому-небудь. Панна Сельма, принаймні, була не дурна і до певної міри дотепна. Ми її образ змалюємо так, щоб про неї сказали: ця постать у книжці — з гумором і загалом наче досить приємна. Узяти хоча б епізоди з жінками в отому товстому романі Діккенса. До речі, як роман називається? А втім, чому це я маю пам’ятати ту назву? Книжку ж бо знає весь світ, і в кожного, хто в голові має клепку, вона викликає навряд чи щось інше, крім захвату. Коли Діккенс змальовує вродливих жінок, він стає неймовірно м’яким і тоді пише з великою ніжністю і артистизмом. Ніхто так не вмів догодити жіноцтву, як Діккенс. Вочевидь він вважав це украй необхідним, та так воно, зрештою, й є. Перед тим, кому мусиш, як тобі видається, догоджати, ти зазвичай відчуваєш своєрідну провину. Крім того, ти його спонукаєш осмислити твоє догоджання, а це вже — завдання, яке вимагає кебети. Так чи так, а якось увечері в отій дзеркальній залі, де, зокрема, грають і на готівку, зустрілися Ванда й Едіт, про що я вже тут і писав. Як же спокійно вони розмовляли і який же чарівливо-засмучений вигляд мали обидві! Ні, у тій бесіді ані одна, ані друга тягар із душі не скинула, про це шкода й думати, хоч, либонь, серце собі кожна з них і розважила. А за портьєрою, щільно запнувши її за собою, стояв наш розбійник, предмет їхньої бесіди, і слухав кожнісіньке слово, а ми, хто оце веде розповідь, стояли плече до плеча біля нього і закликали його до безсторонности, на вухо йому нашіптуючи: «Не гарячкуй, тримайсь артистичніше!» І цей «дивний юнак», як його обізвала Сельма, нас послухався, хоч його й поривало відслонити портьєру, хоч він аж тремтів від бажання й собі взяти участь у тій неповторній розмові. Сам він у тій гральній залі на гроші ніколи
