Розбійник - Роберт Отто Вальзер

сам відчуваєш і знаєш, яке могутнє й всевладне кохання». Співала вона знов і знов тільки це, та щораз це було щось нове, те саме співала й казала вона щораз не так само, і нарешті прийшов той коханий, і ніжно-поривно, але переможно, поривно, та стримано обійняв ту, що співала, і сам заспівав, обіймаючи. Перше ніж пригорнутись до неї, він мав заспівати, мав показати красу свого голосу, він не мав права обійняти її, не проспівавши доладно цю арію про обійми. Тож він заслухався власного співу, бо співав про кохану, що була його співом і його світом, його почуттями й душею. Адже вона була ним, адже нею був він, і якби їх обох несподівано спіткало нещастя, вони все одно зостались би разом, і якби той всевладний навіть міг би зробити її щасливішою, то наказ, написаний чорним по білому, її не втримав би під його владою, і якби їх, цих двох, спіткало тепер нещастя, то для них воно обернулося б щастям, тому що кохання — це щось куди більше, ніж щастя, це — надбання і відданість, це — незмога інакше жити, солодка принука, величезне й величне приниження, отож про ту оперу я розповів би і трохи більше, але на мене чекає вже згаданий лікар. Так воно завше буває, коли дуже багато чого наобіцяєш. Доводиться бігти, щоб наздогнати обіцяне. На самім початку, одразу по приїзді сюди, наш розбійник, до речі, опинився у парку, і там під деревами, ще зовсім голими, стояв водограй із статуями. Був саме березень. І тоді наш розбійник скидався ще на новоприбулого, в якого ще навіть не склалось уявлення про цю місцевість і власне оточення. А потім розбійник піднявся на пагорб і глядь — а там пам’ятник. То був надгробок на генеральській могилі; розбійник прочитав напис на камені й ту ж мить здивувався, що не прибіг сторож і не прогнав його геть. Ні, ніхто його не проганяв. Тоді це здалось йому вельми сприятливим збігом обставин. Так, від хитросплетіння обставин залежить багато. «За певних обставин» — це дуже важливі слова.

І ось він стояв перед лікарем, чоловіком, як здавалось йому, добродушним. Та й сам розбійник, до речі, був просто втілення добродушности. Принаймні тут, цієї хвилини, у кабінеті лікаря. У приймальні довго чекати не довелося. Там сиділо лиш кілька чоловіків і жінок. І якась дівчина. Потому до приймальні раптом ступила медичка сестра і спитала, чи він — не той самий розбійник у своєму знаменитому шалику. Він відповів на запитання ствердно, і тоді медсестра сказала:

— Тоді наш пан лікар запрошує вас увійти.

Розбійник одразу відклав часописа, що його саме читав, сягнистими кроками хутко ввійшов до покою з високим склепінням, де перед ним сидів, отже, «пан лікар», і сказав:

— Зізнаюся без зайвих слів: час від часу я почуваюся дівчиною. — І зробив паузу, чекаючи, що відповість лікар.

Але той лише тихо промовив:

— Кажіть далі.

І розбійник почав:

— Ви, мабуть, чекали, що я коли-небудь прийду. Спершу хотілося б вас попередити: я — чоловік досить бідний. Ваш вираз обличчя мені підказує, що великого значення для вас це не має. Отож я, щоб ви знали, вельмишановний добродію, твердо вірую в те, що я — чоловік, такий самий, як і будь-який інший, тільки вже досить частенько — тобто досі такого зі мною не траплялось ніколи, а лише останнім часом — я помічаю, що в мені не спалахує, не розгоряється, не виплескує з мене бажання агресивно до чогось прагнути, чимсь володіти. Загалом я вважаю себе чоловіком досить сміливим і чесним, діловитим, корисним. Люблю працювати, щоправда, останнім часом за роботу беруся не часто. Ваш спокій надихає мене і поглиблює довіру до вас, тож мені починає здаватися, ніби в мені причаїлася якась дитина, такий собі хлопчик. Натура у мене, либонь, дуже весела, і мені це дає підстави робити всілякі висновки. Кілька разів я відчував себе дівчиною, коли залюбки начищав черевики або коли хатня робота просто давала мені задоволення. Був час, коли я не знаходив місця, поки сам не залатаю собі дірку в костюмі. А взимку я завше сам топлю собі грубу, так мовби інакше й не може бути. Але я, певна річ, — не справжня дівчина, в жодному разі. Дайте хвилиночку, я спробую пояснити обставини, що спричинились до цього… Насамперед мені спадає тепер на думку, що запитання, чи я часом не дівчина, ніколи-ніколи, ні на мить не викликало у мене тривоги, я не втрачав через нього громадянського самовладання й не відчував жодних страждань. Я взагалі прийшов до вас геть не для того, щоб поскаржитись на свою нещасливу долю, і хочу наголосити на цьому окремо, бо ні страждань, ані ускладнень зі статевого боку ніколи не мав. Мені завше траплялися простенькі нагоди й можливості, коли припікало, звільнитись від цієї нужди. Дивним, правильніше сказати, важливим для мене було відкриття, що зачаєна думка комусь прислужитися викликала у мене солодку знемогу. Звичайно, на стан мій впливає не тільки оця своєрідність натури. Я часто питав себе, які саме стосунки, обставини чи побутові умови мають для мене найбільше значення. Але певної відповіді я не знаходив. Ворогами моїми ставали, як виявлялося, здебільш піаністи, і то віртуози, хоч я, певна річ, і не знаю, як воно так виходило. Я вже віддавна — тобто ні, не віддавна, а переважно останнім часом, так ніби саме останнім часом я вибрався, сказати б, з якихось глибин невігластва, — мушу щосили впиратися своєрідній спокусі кому-небудь коритися: чи то жінці, чи то чоловікові. Загалом, якщо не заглиблюватись, то здоров’я у мене чудове, нівроку. Я ще жодного разу не звертався до лікаря, окрім того випадку, коли після одної хлопчачої витівки поранив собі обличчя, та, позаяк ще ніколи не відчував бажання провадити ночі з жінками, сказав собі, що нарешті піду до лікаря, тож я знову прошу у вас трішки терпіння, поки зберуся з думками, щоб не розповідати вам зайвих подробиць, адже ви розумієте, як нелегко пояснити таке, що пояснити сливе неможливо. Я — з тих людей, котрі можуть прижитися будь-де, скажімо, у рудниковій шахті чи, навпаки, на вершині гори, у розкішних покоях чи в убогій халупі. Я — чоловік надзвичайно спокійний, хоч у декого, звісно, нерідко