Розбійник - Роберт Отто Вальзер
Він проказав ці слова урочисто, але досить щиро, і вона його бачила наскрізь. Цієї хвилини він був ніби з чистого скла, крізь яке прозирали усі його чесні наміри, вся душа його, просто-таки переповнена добропорядними помислами, і жінка упала на груди директора однієї із найсолідніших у цілому місті друкарень, давши йому так на здогад, що пристає на його пропозицію і цим дуже щаслива. У ті дні ще й спалахнула всесвітня війна, і невдовзі пансіон почав набувати популярности серед тих чужоземців, котрі, прикриваючись пацифістськими гаслами, зметикували, що від незручностей, нав’язаних своїм громадянам країнами — учасницями тієї війни, краще втекти сюди. Пансіон, що тепер став і власністю того директора, обернувся на справжній, солідний і бездоганний заклад для багатьох освічених і миролюбних пожильців, а позаяк це були переважно заможні люди і декотрі з них іноді навіть пописували і публікували полум’яні антивоєнні статейки, то справи у пансіоні — що було цілком природно і небезпідставно — процвітали. Другий із двох тих щасливих шкільних товаришів з якимось, сказати б, зачаєним, трохи сонним завзяттям зробився дослідником душ. А оскільки з душею нерозривно пов’язані нерви, то його воднораз добре знали і як невропатолога, і оскільки вразлива й слабенька нервова системи, що потребує уваги й турботи, виявляється іноді саме в жінок, то цього дослідника душ, якого здебільшого нерви й цікавили, вважали й жіночим лікарем, і саме як лікар жіночий він, ставши на стежку, по суті, давно вже протоптану, набув репутації просто блискучої, як це буває майже у кожній успішній кар’єрі, бо всі ці кар’єри тримаються, власне, на своєрідній недбалості й на безтурботності. Я чув, що той лікар умів так тонко і вишукано діткнутися серця першої-ліпшої матері, що та відразу, цілком і повністю довіряла йому всі таємниці своєї доньки, і він у простий такий спосіб досягав і грошей, і становища. Він був удатний до лестощів, мав глибокий, проникливий погляд, умів пригасити ним будь-який страх і тривогу в людях і завдяки цьому погляду, схоже, й побудував своє щастя, одружившись уже старим парубком на геть молоденькій вродливій жіночці, яка своїм образом, а також, без сумніву, й посагом великою мірою зробила життя його, вже й так досить приємне, ще заможнішим і солодшим. І тоді як ці двоє давніх друзів розбійника дісталися досить чималих суспільних висот, сам він тепер підійшов до панни Сельми і чемно спитав, чи не потребує вона його послуг — для чого-небудь і будь-яких. І знов засміявся, а панна Сельма здивовано подивилась на нього.
— Ви щось бажаєте? — перепитала вона.
Панна Сельма якраз пила каву й читала газету. Треба завважити, що вона обходилася переважно без м’яса, тобто їла лише все ріденьке й легеньке, одне слово, з кулінарного погляду, накладала на себе обмеження, продумані до найменших подробиць. А до речі, у панни Сельми жила ще й російська студентка.
Отож нині ця справа стоїть, як нам здається, так. Щодо «свого» розбійника Едіт повелася негарно. Вона припустилася кількох помилок, вартих того, щоб про них згадати. Я, зі свого боку, в цих записах уже сказав, що маю намір узяти його за руку й підвести до неї, щоб він став перед нею, мов такий собі грішник, і попросив прощення. Та чи повинен розбійник просити прощення, коли Едіт повелася з ним так негарно? У цьому і справді немає ніякого сенсу. Я, зі свого боку, опинився тепер у досить скрутному становищі, адже ця спроба примирення знов завершиться, бачу, нічим. А втім, ця непевність за певних обставин може мати й сприятливі наслідки. Бо хтозна ще, як нас зустріне Едіт, коли ми скромненько так постукаємо у її двері. А що, як спаде їй на думку хряснути в нас, себто в мене й мого розбійника, перед носом дверима й вона навіть кине: «Ушивайтеся геть!» На мене вона має зуба напевно. Чи Едіт має зуба й на нього — це мені важко сказати. Адже вона взагалі з тих людей, у яких це вже звичка: завжди мати зуба. Якийсь час нам здавалося — себто всім, хто з Едіт бачився, — що вона неабияк засмагла. Адже вона для засмаги приймала так звані сонячні ванни. А крім того, Едіт цілий місяць лежала в лікарні, й розбійник десятки разів забігав поцікавитись, як її справи, і в тій забігайлівці щоразу казали, що не вийде вона ще довгенько. Десь у той-таки час він закидав паперовими кульками її колежанку. Розбійник мав намір написати їй добру сотню листів, і щоб наступний був ще зворушливіший, ніж попередній, але потім махнув на свій намір рукою. Він — один з тих, кого можна назвати, коли він починає вагатися, справжнім титаном, позаяк такі люди дістають насолоду у тому, що позбавляють себе насолоди, адже коли пишеш листи, то дістаєш насолоду. О, як він мріяв писати листи! І раптом у тій кав’яренці розлетілася чутка: Едіт повертається! І вона справді-таки повернулась, і закрутилося все оте дивне, дуже дивне хлоп’яцтво, і якось увечері, — напевно уже й не пригадую, о котрій годині, — Едіт звабливо, мов та сирена, до нього всміхнулася. Не знаю, чи взагалі тут доречне порівняння з сиреною. Може, я навіть кажу щось неприпустиме і, коли так, то, звісно, жалкую. Та всміхнулась Едіт йому тоді задля того, щоб потім в обличчя кинути: «Слухайте, дурню, зробіть мені ласку: не плутайтеся повсякчас під ногами». Коли я цю фразу пригадую, то мені навіть важко собі уявити, що наш розбійник міг чимось Едіт образити, тож буцімто має провинно упасти перед нею навколішки. А дехто від нього саме цього просто-таки вимагає. До того трапунку причетні і люди більш-менш розумні, як самоуки, так і освічені. Тепер самі бачите: де є товариство, там таємниць не буває. «Люба, мила Едіт, я тебе прошу: називай мене просто хамулою». То що, хай піде він з цими словами
