Темний ліс - Лю Цисінь

Да Ши миттю збагнув, про кого йдеться:

— З ними все гаразд. Вони не такі навіжені, як ти, щоб наодинці гуляти вулицями.

— Це ОЗТ намагається нас убити?

— Швидше за все. Добре, що вбивцю вдалося затримати, адже ми заздалегідь розгорнули біля будівлі систему «Око змії».

— Що?

— Передова радарна антиснайперська система, що дає змогу швидко визначити місцезнаходження стрільця за траєкторією кулі. Його вже впізнали: експерт зі зброї. Той хлопець має досвід участі в збройних конфліктах, входить до складу воєнізованого угрупування ОЗТ. Ми навіть і не думали, що він наважиться стріляти в самому центрі міста. Практично самогубець.

— Я хочу його бачити.

— Кого? Стрільця?

Ло Цзі кивнув.

— Без питань, але це виходить за межі моєї компетенції. Я відповідаю лише за твою безпеку. Я спитаю про це, — пообіцяв Да Ши, підвівся та вийшов. Він тепер здавався куди статечнішим і серйознішим, ніж вдавав із себе досі, тож у спілкуванні з ним Ло Цзі відчував легкий дискомфорт.

Ши Цян невдовзі повернувся.

— Проблем не виникло. Ти можеш зустрітися з ним тут, у палаті, чи десь в іншому місці. Лікар запевнив, що ти можеш ходити.

Першим, що спало Ло Цзі на думку, було прохання про зустріч деінде, аби встати, переодягтися, але подумав, що правильною стратегією буде вдавання більш недужого, ніж насправді, тож Ло Цзі ліг і сказав, що зустрінеться зі стрільцем у палаті.

— Вони вже в дорозі, але їм потрібно ще трохи часу, аби доїхати. Тобі слід чогось попоїсти до зустрічі. Минула доба звідтоді, як ти востаннє їв у літаку. Я зараз усе організую, — Да Ши, підвівся й знову зник за дверима.

Коли Ло Цзі поїв, до палати ввели снайпера-невдаху. Він виявився приємним молодиком європейської зовнішності, проте найбільше вражала його добра, відкрита посмішка. Здавалося, вона була приклеєна до обличчя — практично не згасала. На ньому не було кайданок, однак коли він увійшов, двоє фахових з вигляду охоронців всадовили його в крісло й залишилися поруч, а ще двоє зупинилися в дверях. Ло Цзі помітив, що на їхні бейджі нанесена абревіатура з трьох літер, але не ФБР чи ЦРУ.

Ло Цзі вдав із себе ледь не смертельно хворого, проте стрілець миттю його розкусив.

— Докторе, та ви не так сильно поранені, як вдаєте, — так само посміхаючись мовив снайпер. Але посмішка була вже інша, майже непомітна. Вона потроху зникала з обличчя, ніби пляма летючих сполук нафтопродуктів з поверхні води. — Мені дуже шкода.

— Ви просите вибачення за спробу мене вбити? — Ло Цзі підняв голову від подушки щоб поглянути на стрільця.

— Зовсім ні. Я прошу вибачення, бо не зміг цього зробити. Я подумав, що на такий урочистий захід ви все-таки не вдягатимете бронежилетів. Гадав, ви не цінуєте свого життя аж настільки. Інакше скористався би бронебійними кулями або й взагалі стріляв у голову. Тоді я виконав би своє завдання, а вас позбавив тягаря жахливої місії, що людині над силу.

— Я й так вільний від будь-якого тягаря. Я відмовився від участі у проекті «Обернені до стіни», в приватній розмові з Генеральним секретарем ООН склав із себе пов-новаження та відповідальність за успіх місії. Вона як повноважний представник ООН прийняла мою відставку. Звичайно, ти не знав цього, коли вчиняв замах на мене. Тож ОЗТ даремно спалила свою людину.

Посмішка на обличчі вбивці дедалі яскравішала, ніби хтось регулював яскравість на екрані монітора.

— А ви кумедний.

— Ти про що? Ти мені не віриш? Я кажу чисту правду…

— Я вам вірю, але від цього ви не стаєте менш смішним, — відповів стрілець тримаючи на обличчі ту саму яскраву посмішку. Зараз вона розважала Ло Цзі, проте скоро закарбується в його пам'яті на все життя пекучим тавром, ніби від розжареного металу.

Ло Цзі несхвально похитав головою, зітхнув і мовчки відкинувся на подушку.

Стрілець вів далі:

— Докторе, не варто гаяти час, його в нас не так уже й багато. Не думаю, що ви покликали мене заради цього наївного жарту для простаків.

— Я досі не розумію, про що ти говориш.

— Якщо це правда, ваші розумові здібності надто скромні як на Оберненого, докторе Ло Цзі. Ваша логіка, про яку стільки говорять, не витримує критики. Я, здається, справді змарнував своє життя, — він підвівся та повернувся обличчям до двох чоловіків, які стояли позад нього: — Джентльмени, гадаю, ми можемо йти.

Ті запитально подивилися на Ло Цзі, той махнув рукою. Стрільця вивели з палати.

Ло Цзі сів на ліжку й замислився над словами нападника. Дивне відчуття не полишало його: щось було неправильно, але він не міг дошукатися, що саме. Підвівся й зробив кілька кроків — жодних неприємних відчуттів, окрім тупого болю в грудях. Підійшов до дверей, визирнув і побачив кількох охоронців з автоматичною зброєю напоготів; один із них відразу сказав щось у рацію, прикріплену до плеча. За плечима охоронців Ло Цзі було видно частину яскравого й чистого коридору, абсолютно порожнього, якщо не рахувати ще двох озброєних охоронців на його протилежному кінці. Зачинивши двері, Ло Цзі підійшов до вікна, відсунив штору й побачив аналогічну картину внизу на вулиці: біля входу лікарні чатували багато озброєних людей і навіть були припарковані дві зелені армійські машини. Крім одного чи двох співробітників лікарні в білому, які квапилися зайти в будівлю, інших людей не було видно. Придивившись уважніше, він помітив двох снайперів на даху сусіднього будинку, які вели спостереження за околицями крізь складні оптичні приціли на гвинтівках. Ло Цзі був переконаний, що й на даху самої лікарні так само розмістили снайперів. Ці люди не нагадували поліцейських, радше належали до армійських спецпідрозділів. Він покликав Ши Цяна.

— Лікарня й досі під невсипущим оком озброєної до зубів охорони, чи не так? — запитав він.

— Так.

— Що станеться, якщо я накажу зняти всю цю охорону?

— Ми послухаємося твоєї вказівки, але прошу тебе цього не робити. Надто велика небезпека.

— На кого ти працюєш? Які твої обов'язки?

— Я працюю на Раду оборони Землі й відповідаю за твою безпеку.

— Але я вже не Обернений, я проста людина. Навіть якщо мені, моєму життю загрожує небезпека, то це вже питання поліції. Чому мене досі охороняє служба безпеки чи як вас там, Ради оборони Землі? І