Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

– Я Ніка. А кицька… Я її називаю Димкою. Вона нібито не заперечує. Котенята поки що безіменні. Думаю, назвати їх повинні господарі. Якщо, звісно, їх вдасться знайти.

Ввечері Ніка згадала про лист. Довго ж Регіна зі своїм греком під морськими хвилями ховалася, медовий місяць на цілий медовий квартал розтягнувся.

«Привіт, Ніко! Як ти, моя дорогенька?..»

Ніка відклала лист. Дорогенька… Дорогеньких не кидають, як бездомних котів. Добре їй там, під теплим сонцем і з гарячим чоловіком.

Впала на крихітну подушку, наповнену старим, збитим у грудки синтепоном. Котеня, маленька копія Димки, видряпалося на канапу, приповзло до подушки, лизнуло Ніку в мокру щоку.

– Ану геть, дурасику! І сплюнь! Це злі сльози, дуже-дуже злі, ти можеш ними отруїтися.

А чого, власне, вона злиться на Регіну? Не дитина ж уже. Мама у п’ятнадцять поїхала з дому до міста. І вчилася, і собі раду давала, і ні на кого не нарікала. А може, й нарікала… Звідки вона знає? Бо так Регіна сказала? Але ж Регіна зустрілася з мамою, коли тій було вже за тридцять. А як вона жила до того? Що любила, що ненавиділа? Через що проходила? Та й Регіні манна небесна до рота не падала. І тобі, Вероніко Величко, вона нічого не винна. Нічого! Це твоє життя. Як там недавно сказав один розумний чоловік? Не вір, не бійся, не проси! Ні, це не ним придумано, він тільки повторив. Але установка на життя правильна, дуже правильна. Отже, Вероніко, – не вір, не бійся, не проси. І не розпускай нюні, тим більше – реви не розводь. Витерла сльози і знову взялася за листа.

«…Пробач, що довго мовчала. Доброго не було, а про погане не хотілося писати. Моє знайомство по Інтернету виявилося великою помилкою, а заочне кохання – туфтою (вибач дипломованій філологині за таке нелітературне слово). Не хочу писати про подробиці. Може, колись розповім, як зустрінемося. Головне – я вирвалася від цього садиста. До речі, ніякий він не Димитр, а звичайнісінький Дмитро. Зараз працюю в маленькій піцерії на березі моря, зі мною ще дві жінки. Господар ставиться до нас нормально. За місяць розрахувалася з боргом – треба було віддати гроші землячці за те, що допомогла знайти роботу. Надалі буду відкладати. Тепер усе буде добре.

Як пройшли твої іспити? Як ти написала твір? Чи вдалося набрати бали, необхідні для державного відділення? Чому недоступний твій комп’ютер? Чому не відповідає стільниковий? Сподіваюся, тебе не пограбували? Скільки разів тобі казала: зачиняй двері, коли йдеш з дому, на обидва замки. Надсилаю свою електронну адресу. Будь обачною, не лети на спокуси, як метелик на вогонь…»

– Сказав метелик метеликові, – усміхнулася Ніка. – Добраніч, метелику Регіно! Як же мені тебе не вистачає!

Любити тварин тільки за те, що вони веселі, зворушливо-потішні, розумні, кудлатенькі, слухняні, – це одне. Любити їх голодних, кривоногих, безвухих, блохастих, з паршею на спинах, підсліпуватих, глухуватих, зраджених і покинутих, здичавілих і озлоблених – це зовсім інше. Цю різницю Ніка відчула вже з наступного дня. Роботи справді було багато, і майже вся вона лягла на її плечі. Друга помічниця Лани чи то захворіла, чи просто взяла тайм-аут, а може, й вирішила злиняти слідом за першою. Вони вже дали оголошення про те, що шукають волонтерів.

Розпочиналася передвиборча кампанія, на бігбордах гордо і звабливо заусміхалися майбутні депутати, демонструючи здорові зуби і не зовсім здорові амбіції. Лана склала список, роздобула адреси їхніх офісів і цілими днями моталася містом, щоб випросити гроші на притулок. Давали мало і неохоче, частіше виставляли за двері.

– Майже скрізь одна відмовка: нещасних людей не менше, як безпритульних собак. Можна подумати, що, відмовивши чотирилапим, вони зразу ж біжать шукати отих нещасних двоногих, щоб зробити їх здоровими і щасливими. Як би ж то так! Та їм що люди, що собаки! – Лана сердито жбурнула список на стіл. – А ти знаєш, чого навіть деякі породисті пси опиняються на вулиці?

– Ну… Загубилися, мабуть. Чи не догодили чимось господарям, може, дитину чиюсь образили… Не знаю, не думала про це.

– З моди вони вийшли! От! Уявляєш, має людина друга, живе з ним в одному домі, гуляють вони разом, іноді навіть сплять на одному ліжку. А потім виявляється, що друг уже не модний. Друг – не в моді! Бо колі, вівчаркою чи сторожовою вже нікого не здивуєш. Фараоновий спанієль, хаскі, чіхуахуа – оце тепер екзотика. Сьогодні один «крутий» сказав, що він не може нам нічим допомогти, бо й так уже вичерпав свій собачий бюджет – купив тібетського мастіфа. Вгадай: за скільки? Ніколи не вгадаєш. За сім тисяч доларів! Йому аж із Європи привезли це чудо природи. Він мені цілу лекцію прочитав про найпопулярніших собак. І щось про патриціїв та плебеїв… Якийсь такий прозорий натяк – чи то на те, що я турбуюся про собак-плебеїв, чи то, що я й сама плебейка. Словом, якось так. А от він – стовідсотковий патрицій, і пес у нього відповідний. Але ти уявляєш – сім тисяч баксів, Ніко! Та нам би на цілий рік цього вистачило – і на харчі для собак, і на щеплення, і на лікування.

Ніка знічев’я пробіглася поглядом по списку. І раптом аж підскочила.

– А… в цього ти була?

– У Краскова? Була. Ще той жлоб! Знаєш, що сказав цей кандидат у народні улюбленці? Що може дати гроші. Але тільки за однієї умови – якщо я відпущу собак на всі чотири сторони і сама зникну. Так буде для всіх краще. Бо він, виявляється, давно планував свою фірму на цій території збудувати. Нібито навіть приглядався до хати, в якій самотня бабуся